ACIS

 

список статей

Автор (источник): Странник
Опубликовано: 2006-10-20

Дата похода: 15.07-23.07.2005

 

Автостопом по замкам Украины
 

 

Состав группы: Странник + Аня, Маша + ACIS

Хоть тема отчета и не диггерская, но так как тут есть описание нашей поездки в Млынки, решил все же запостить. Да и тема автостопа и замков, думаю, будет многим интересна.


Автостопом по замках України


Прямо к порогу подходит дорога,
Стоит лишь дверь распахнуть,
И если уж ты шагнул за порог,
Придется пройти весь путь.
Шагать и шагать, покоя не знать,
Дойти до скрещенья путей,
Где в узел единый стянуты нити
Множества дел и страстей.
Замедлишь ты шаг и посмотришь вокруг:
Разные есть пути,
И станет тебе непонятно вдруг,
Куда же еще идти.


Джон Рональд Руэл Толкиен


Пролог


Колись дуже давно, може ще у школі, я звідкісь почув про такий вид мандрівок, як автостоп. Тоді ж я відшукав декілька сайтів, присвячених автостопу та хіппі (як виявилося, ці явища досить тісно пов’язані між собою) та дуже зацікавився цією темою. Прочитав декілька звітів і відчув цей дух вільного та безклопотного життя. Та зрозумів, що це є вартим того, щоб спробувати самому. Але якось не склалось з компанією, однодумцями, та, врешті решт, якось забулося. Декілька разів я починав розробляти маршрут через Західну Україну, по Львівщині та Волині, але до діла все якось не доходило. Та от взимку 2004 року до нас у Київ завітав гуру автостопу Антон Кротов. Я, звісно ж, пішов на один з його семінарів, щоб все побачити і почути на власні очі та вуха. Думаю, з тих семінарів мало хто вертався без віри у себе, красу та богатство нашого світу або просто з поганим настроєм. Тож і ми з друзями були майже впевнені, що тільки но розтане сніг, ми поїдемо кудись світ за очі і все буде саме так, як ми того хочемо. Але у мене ця ідея була вже давно, тому й першим поїхав саме я. Тож ось моя історія.


Млинки та ACIS


Данний підрозділ буде цікавий тим, хто знає діючих осіб так би мовити “в лицо”, але й непосвячені також можуть почитати і поржати з ACISу та його захоботок.
То ж на треті вихідні липня 2005 року частина діггерів з клубу ACIS поїхали у печери Млинки, що знаходяться у Тернопільскій області. Як завжди, з нами були новачки, яких Shtig назвав акумуляторами. У вечірньому п’ятничному потязі ми, як завжди, пили пиво, вино та по бажанню горілку. Чорного вписали у сусідній вагон, тож вечір пройшов досить спокійно. В сусідньому купе їхала бабуся родом з Чорткова і везла з собою пляшечку доброго вина. Самій пити вино їй не хотілося, тож вона запросила нас їй допомогти. Було досить приємно. А висновок напрошується такий: тепер ACIS у потязі п’є не тільки своє, а й чуже J. До самої глибокої ночі Сич розважав слухачів розповіддями про особливості вскриття трупів, так що, мабудь, оточуючі пасажири зацінили його глибокі медичні знання та гумор ACISу. Далі я пішов спати, але ще до ранку по вагону іноді лунали розкоти реготу та дзвін пляшок, що дає основу думати про всенощне бдіння самих завзятих.
Зранку треба було рано вставати, щоб вилізти у файному місті Тернополі. На сніданок були місцеві привокзальні пельмені – сердито та дешево. Ще до дизеля я з двома своїми дівчатами (Аня і Маша, мої подружки з інституту) збігали до озера та зробили декілька пристойних вранішніх фото. Потягом чотиричасового переміщення у просторі засобом дизеля ми тестили нову Shtig’ову GPS’ку, грали в преф, пили пиво та вели дискусіі щодо вилазки на дах данного дізеля під час руху. Дискусія привела до відмови від реалізації цієї задумки цього разу. Деінсталяція з собаки пройшла успішно, по дорозі до Доктора було послано гінця до магазина у виді Д’яба. Усі інші прийшли до подвір’я Доктора та почали активно там хоботитися. Виявилося, що наша група складається не з 12 людей, як ми розраховували, а з 17. Докомплектація була проведена за рахунок людей, що їздили з нами минулого разу, але цього разу ніяк про себе не проінформували. Пізніше повернувся Diablas зі своім рюкзаком, доверху заповненим пляшками з пивом. Хто знає Diablas’а, може уявити його задоволену фізію. Вона стала ще більш задоволеною після викоханого розставлення всіх пляшок на декількох поличках. Кльово вийшло J. А потім перша група пішла у печеру, а друга, у числі якої був я, залишилися чекати приходу провідниці Тані, яка була ще під землею. Деякий час потинявшись без діла, майже весь склад другої групи полягав спати. Я з Анькою слухали Lacrimosu з одного плеєра, а потім також заснули. Зрештою прийшов Доктор, всіх розбудив та ми пішли на подвійну екскурсію.
Суботня подвійна та недільна екскурсії були майже такимиж самими, як ті, на яких я був минулого року, тому враження були не такими яскравими. У суботу з ACISу були тільки я та Shtig, тому лише ми бігали й шукали обхідні та складні ділякни, короче кажучи, трахались. Роддом я пройшов досить легко та без допомоги, чим, власне, пишаюся. Ввечорі після виходу з печери відпочивали – співали пісні під Сичев акомпанімент, пили пиво і т.д. Спати полягали на подвірїі, у наметах та просто неба.
Суботня екскурсія була спортивніша за недільну. Пройшли Фантазію та Гусінь. Десь посередині Гусіні у мене закінчилося світло, тож я ще деякий час йшов у напівтемряві, а потім повз знизу. Так як Аня не ходила по розпорам, то продовжив підкоряти Гусінь з її світлом. По дорозі назад пройшлися по декільком шкурничкам та пішли нагору. Там я кірнув пива та повністю розслабився. Але потім прийшлося дуже швидко збиратися та бігти за Доктором на автобусну зупинку, так як я з дівчатами їхали у Кам’янець-Подільский. Спочатку ми їхали на місцевом бусіку по вщент розбитих дорогах, а потім водій зупинив ідучій нам на зустріч автобус Львів-Кам”янець-Подільский та ми поїхали у зворотньому напрямку, але вже у Кам’янець.


Кам’янець-Подільский – Хотин – Кам’янець-Подільский


Прибули десь о 17 годині та пішли їсти. Натрапили на якийсь гендель з промоскалською назвою “Берёзка” та порубаною, а потім знов зібраною натуральною берізкою всередині. Наїстися там гривень за 12-17 грн – не проблема, доречі, досить смачно. Після ситної вечері ми пішли шукати собі притулок на ніч. У мене була ідея ночувати під самою фортецею, але я не мав ніякого розуміння, де там можна знайти місце під палатку та дрова для сніданку. І я був не один. Хоча можна було спати і без палатки та снідати десь у кафе, але це було б дуже авантюрно. Тому ми вирішили ночувати у готелі. Рекомендований нам готель “Смотрич” виявився занадто дорогим (по 40 гривень з людини), а готель “Україна”, що знаходився поруч, коштував 15 гривень з людини, але не мав душу. Точніше мав, але це був один душ на весь готель, з нього лився кип’яток (за вийнятком кількох годин глухої ночі), а щоб туди потрапити, треба було знайти якусь вахтершу та за 2 грн взяти у неї ключ від цього клятого душу. Через складність та комічність цього квесту на душ ми забили та оселились в “Україні” у тримісний номер, чим явно здивували немолоду вахтершу. Готель, апартаменти та вид з вікна наводили на думку, що зараз не 2005, а 1965 рік. Соцреалізм в усій красі. Цікавинка з номеру: над рукомийником під дзеркалом стояли 3 гранені склянки. Чи це не для портвейну?! Покидавши речі у номері, ми пішли гуляти по нічному Кам’янцю. Фортеця досить ефектно підсвічується і, дякуючи штативу, я зробув досить багато красивих фото. Походивши поряд із Старою фортецею, ми пішли до Нової. Там є декілька плоских місцин, тож при бажанні там можна ночувати. Дуже непагано при цьому мати із собою газову горілку (примус), бо дерева ростуть досить далеко та на хазяйських ділянках. А ще до Нової фортеці увечорі приїзжають якісь незрозумілі типи на машинах, чи то фортецею помилуватись, чи то пива попити.Може, це був якійсь недільний променад, але така компанія мені не дуже сподобалася. На мосту, що веде до фортеці, та на сусідніх вулицях за останні роки з’явилися аутентичні ліхтарі, тому на них варто подивитися саме вночі – це є гарно. У цей час у Старому Місті дуже небагато людей і тому, хто бажає отримати незвичайні емоції (у доброму розумінні цих слів) рекомендую погуляти там вночі. Але не дуже пізно, бо світло вимикають десь о третій годині.
Першу половину наступного дня ми провели на ж\д вокзалі, бо черги там довгі та рухаються вони повільно. Маша десь загубила свою SIM-ку, що ненадовго призупинило розвиток все більш поширеної хвороби – мобіломанії J. Але ось нарешті дівчата придбали квитки і ми поїхали у Хотин. Автобусом, так як нас троє, ми з рюкзаками, коротше, стопом нереально.
Я не стану описувати хотинську фортецю фразами типу: “пройшовши в’їзну браму ви зупиняєтесь, вражені красою та величчю цього могутнього та старовинного замку...”. Мене від них нудить. Скажу лише, що хотинська фортеця одна з найкрасивіших в Україні. А ось її історія, яку я поцупив з чиєгось звіту, що роздрукував вдома:
“Фортеця знайома з дитинства кожному, хто дивися радянське кіно. Особливо полюбив Хотинську фортецю режисер Сергій Тарасов. Попри суттєві архітектурні відмінності у нашій та англійській фортифікаційній архітектурі, режисер відтворював тут «стару добру Англію» у стрічках про Айвенго, Робіна Гуда та «Чорну стрілу».
А що ж наша, відчизняна історія? У 2003р. видатний польський режисер Єжи Гофман заявив, що після успіху фільму «Вогнем і мечем» буде знімати у Хотині стрічку про війну 1621 року. Тоді українсько-польське військо зупинило тут турецьку навалу, врятувавши Європу від неминучої експансії. Гарний сюжет для любителів масштабних батальних сцен!
Уявити собі тодішній розмах можна, прочитавши мемуари Евлія Челебі, турецького мандрівника XVII століття. Польща та Туреччина готуються до війни. Нескінченні каравани везуть до Хотина запаси їжі. Сотні галер пливуть сюди Дністром з тією ж метою. Ціла орда сараною суне на північ: 300 тисяч турків, 100 тисяч татар. Самовпевнений султан Осман ІІ жартує: мовляв, під стінами Хотина у війську козацькому він буде снідати, а у самій фортеці, у війську польському — обідати. Що проти його полчищ 57 тисяч поляків Кароля Ходкевича та 40 тисяч козаків Петра Сагайдачного?
Попри всі султанські сподівання, війна продовжувалась п'ять тижнів. У ній полягла майже половина вояків з обох сторін. Кажуть, місцеві селяни дотепер виорюють на своїх полях то гарматне ядро, а то й людський череп. Востаннє яничари пробували захопити фортецю 28-го вересня. Та де там: 30 тисяч загиблих, хвороби, перебої з постачанням провіанту, а ще — дезертирство «пішаків» цієї шахової партії за долю Європи. Нарешті 8 жовтня 1621 року сторони уклали мир. Польща святкувала перемогу, святкував її й воєвода молдавський Петро Могила, котрий боровся разом з вояками гетьмана Ходкевича. У Хотині перебував тоді і султан Осман ІІ, і королевич польський Владислав.
Лежить це кінематографічно привабливе поселенняна на правому березі Дністра, в 69 км. від Чернівців та в 22 км. від Кам‘янця. Жвава туристська траса, що й казати.
Місто виникло, на думку археологів, в УІІІ-ІХ ст. н.е., коли у східних слов‘ян розпочався активний процес формування державності. В Х-ХІ ст. Хотин був у складі Київської Русі, з середини ХІІ ст. - в Галицькому, з 1199 р.- в Галицько-Волинському князівствах. В сер. ХІУ ст. це ранньослов’янське місто опинилося під владою молдавських бояр.
В другій половині 13 ст. в Хотині розпочалось будівництво мурованого замку, що згодом став одним з найміцніших у Східній Європі.
А тепер, нарешті, про сам замок. Його 40-метрові стіни прикрашені ззовні орнаментом з червоної цегли. Такий мотив часто зустрічається в українському декоративному мистецтві, особливо на Поділлі.
В‘їздом до фортеці слугує дерев‘яний міст, відновлений 1969 р. Подвір‘я замку поділено на 2 частини, рівень обох вищий за рівень землі. Більше подвір‘я, забудоване житловими будинками, з колодязем в центрі (діаметр – 2,5 м., глибина – 65 м.) - це так званий двір Воїнів. Невеликий двір в північній частині замку називається Княжим (Людмила Іванівна Пастух, чарівна жінка та директор заповідника у Хотині, стверджує, що двір насправді називається Комендантським). Він розташований між комендантським палацом та північною вежею. Колись його обрамляла аркада-галерея, що робило Княжий двір по-ренесансному гарним. В ІІ пол. ХУ ст. було споруджено комендантський палац. Його стіни вкриті суцільним орнаментом: шахівниця червоної цегли та білокам‘яних блоків. Портали та різьблене оздоблення вікон виконані в готичному стилі. Під палацом є 2 великі пивниці, де зберігались зброя та харчі. Туриста зацікавить факт, що свого часу тут був гарем, де жило понад 30 дівчат. В цьому ж будинку були славетні турецькі бані та басейн. Важко в це повірити - адже розміри споруди не аткі вже й значні.
У замку був навіть водогін. Вода по керамічним трубам діаметром в 8-12 мм. Подавалася з колодязя по вулиці Фортечній до житлових приміщень замку. Була і каналізація. Під час будівництва у 18 ст. Нової Фортеці водогін зруйнували.
Окрім палацу, на території замку збереглися руїни 2-поверхового житлового будинку. Колись в його пивниці була тюрма, де чекали на страту ватажок селянського повстання 1490-1492 рр. Андрій Боруля та його товариші. Борулю “... відвезли до начальника міста, який відрубав йому голову, а всіх його прибічників наказав скинути живцем зі стін Хотинського замку”.
В цьому ж приміщенні, на другому поверсі, була невелика замкова церква, що складалась з прямокутної нави з напівкруглою апсидою зі сходу. Вікна церкви одночасно слугували і як бійниці. Майже всю західну стіну храму займає прикрашений різьбою великий портал. На внутрішніх стінах церкви збереглися фрагменти фресок кінця 15- початку 16 ст.
Найбільша з башт – північна. Прямокутна в плані (12 на 18 м.), вона має 3 яруси бійниць для важкої артилерії. Бійниці мають форму оберненої замкової щілини. Зверху на башті знаходився бойовий майданчик, накритий звершу пірамідоподібним шатром. Розраховуючи на самостійну оборону під час нападів, башта була останнім притулком обложеної фортеці.
Крім північної, фортеця має ще 4 башти: надбрамна, східна, комендантська та південно-західна. З башт є виходи на бойовий майданчик, що тягнеться вздовж оборонної стіни товщиною в 5 м . Майданчик захищений кам‘яними зубцями триметрової висоти. Під час ворожих штурмів, воїни через проміжки між зубцями лили на голови атакуючих окріп, скидали каміння.
В Хотині збереглись також залишки іще одної, найдавнішої мурованої фортеці, та знаходяться вони в землі. 1961-1964 рр. їх розкопала наукова експедиція Чернівецького краєзнавчого музею, в якій брали участь спеціалісти з Києва, Кишинева та Москви. Стало зрозумілим, що люди селились на цьому місці ще в мідному віці (близько 5 000 років тому). Саме з цього п‘ятачка землі почав розвиватись Хотин. Спочатку це була невелика дерев‘яна фортеця, вистроєна східними слов‘янами. Незначні залишки її було знайдено під час розкопок. Поруч з фортецею та одночасно з нею існувало і неукріплене поселення. На його території розкопали напівземляні житла з печами-кам‘янками (ІХ-Х ст.), а на глибині 1,2-1,4 м. знайдено культурний прошарок 8 ст. Все це вказує на існування Хотина як слов‘янського поселення вже в 8 ст., і з того часу життя на його території вже не переривалося. Особливо великим населеним пунктом місто було в Х-ХІ ст., коли входило до складу Київської Русі. Та займало територію більш як 20 га.
В розвитку давньоруського Хотина велике значення мала торгівля, про що говорить скарб ХІІ-ХІІІ ст., знайдений в 1890 р. він складався з більш як тисячі монет з Саксонії, Тюрінгії, Чехії, Угорщини та інших західноєвропейських держав. Скарб було відправлено до Ермітажу в Санкт-Петербурзі (а ви думали, його залишили на Україні? Ха!).
Значення Хотина як форпосту Галицько-Волинського князівства зросла, коли на Русь почали зазіхати ординці. Міські укріплення охороняли важливу переправу на Дністрі та стримували набіги степовиків. В 40-50х рр. ХІІІ ст. тут звели на місці дерев‘яної муровану фортецю. Цього вимагав час - на зміну лукам прийшли машини для кидання каміння, що кидали, як вказує літописець, такі великі брили, “якоже можаху 4 мужи сильнии подняти”. Залишки найдавнішої кам’яної стіни знайдено в товщі східних оборонних мурів між східною та північною баштами, а також на території внутрішнього подвір‘я на глибині 6-8 м.
Якщо обходити фортецю за периметром, на стіні, недалеко від страшної вологої плями (сподіваюсь, вчені вже визначили, що то воно за таке?) можна побачити слід від гармати. Орнамент там переривається, натомість замість нього легко побачити зображення глечика. Людмила Іванівна розповіла легенду про це місце. Начебто у ті часи, коли ще не було колодязя на території фортеці, замок якось взяли в облогу вороги. Мужньо обороняли твердиню сотні воїнів, але вони робили б це з подвійною силою, якщо б мали що попити. Спраглі вояки були на межі смерті - і тоді якась мужня дівчина вночі зробила вилазку до струмка, який обігає навколо фортеці. Вона набрала повний глечик води (якраз на сто воїнів і вистачить, ага. Наївні тоді були дівчата), та вже під час підйому у неї влучила ворожа стріла. Дівчина, стікаючи кров‘ю, все ж донесла свою цінну ношу до змучених солдат - а потім романтично померла в них на руках. Після цього вояки схаменулися та взялися копати колодязь глибиною 65 метрів.
Зараз у планах Хотинського архітектурного заповідника - відновлення хоча б фрагменту славетних висячих садів, якими славилося місто за турецьких часів, та, можливо, підірваного у 1940-ві рр. мінарету. Давній друг сайту Ігор Хома зі Львова десь прочитав, що у програмі дій міської ради Хотина на період 2004-2010 р.р. планують відкрити кімнати для туристів в фортеці, зробити тир, де можна постріляти з середньовічної зброї, в тому числі, з гармат.”


При вході на територію фортеці біля каси є сувенірний магазин, і тим, хто не має фотоапарату чи не вміє ним красиво знімати, рекомендую придбати там фотокарти. Вони є різні і красиві, недорого. Особливо мене вразило фото фортеці взимку, але купувати її я не став принципово. Краще приїду сюди взимку. Прослухавши екскурсію, біль схожу на шкільний урок історії України, ми пішли оглядати фортецю самостійно. За фото- та відеозьомку треба платити окремо, але ми знімали зпочатку з опаскою (бо, звісно ж, ніхто не платив), а потім зовсім відкрито. Я пошарився у декількох закутках, закритих стрічками та побував у в’язниці (вхід та вихід без проблем), бо там, куди не пускають – саме найцікавіше. Нажаль усі до єдиної башти закриті, як і галереї на стінах. Охоронець сказав, що декілька років тому якісь дурні звіддти попадали та порозбивались, тому зараз там роблять огорожу. Обіцяють наступного сезону відкрити. Гадаю, що галереї будуть одним з самих цікавих місць у фортеці, а прогулянка по ним залишить незабутні враження.
Після детального огляду фортеці з середини ми пішли до Дністра та поставили намет прямо під стіною. Поки дівчата збирали хмиз для костру, я побіг по валах завнішньго оборонного кола, щоб пофотографувати фортецю у закатному освітленні. Вийшло дуже гарно, щоправда, сонце швидко сіло і я в не встиг реалізувати всі мої задумки. Вертаючиь назад, побачив дуже ідейну композицію: мотоцикл на фоні напівзруйнованої стіни. Я почав його фотографувати, але через нестачу освітлення та відсутність під рукою штативу це виходило погано. Кинувши марні спроби, я сів поміркувати. Поглянув на свої кеди та схопив ідею – всунувши фотоапарат у кед я отримав якісну вечірню фотографію. Потім до нашого вогню завітав дядько з охорони і поставив нас перед вибором: чи йти звідси, чи заплатити йому 20 гривень. Вибрали друге, чим забеспечили собі приємний та спокійний вечір та сон під зорями. Засинаючи, почуваєш себе на місці втомленого мандрівника чи купця, що після довгого дня засинає тут під плескіт води о торгівельні човни та, дивлячись на Місяць, згадує свій рідний дім.
Зранку кілька годин поматрасили: попили каву, поплавали у Дністрі та просто розслабились. Назад їхали на авто за 2 гривні з людини Проїзжали повз село Жванець, де також є руїни замку, але виходити, звісно, не стали. Вийшли на мості “Лань, що біжить”. Аня ще у Київі казала, що буде стрибати, Маша також була сповнена рішучості. Я коливався. Та ще й гроші були на картці і я розраховував, що все буде не так спонтанно. А у дівчат гроши були у кишені... Першою пішла Аня. У мене був вибір: чи знімати відео на фотоапарат, чи робити серію кадрів у режимі репортерської зйомки. Розраховував на те, що потренуюсь на інших відвідувачах, але таких не знайшлося. Так і не вибравши методу зйомки, я ввімккув стежачий автофокус, незважаючи на попередження у інструкції дуже обережно його використовувати через його велику енергоємність. Це було моєю фатальною помилкою, але докладно розкажу пізніше. Отже, Аня зафіксована у системі, інструктаж проведено, я на знімальній позиціі. Через сильний вітер я боявся не почути момент відділення, тому почав знімати відео завчасно. Поки клієнт готувався, зняв панораму каньйону, його глибину та стрибкову площадку. Аж ось відділення... Стрімке падіння... Амортизація та гойдання... Усе це я бачив крізь фотоекран, що при яскравому світлі не дуже легко. Ніби то все добре – посмішка на обличчі стрибуньї, сертифікат... Лише потім стало зрозуміло, що Аня пішла без попередження випускаючих, тому вони не встигли видати їй трос, що спричинило два ефектних сальто вперед під час падіння!! На відео це досить кльово видно! Думаю, відчуття не дуже, але як із сторони! Та от на старті Маша. Хвилюється... Я знов знімаю. Виявляється, стрибати треба після відліку: “5-4-3-2-1-JUMP”. Аня, мабуть, просто забула... Декільна тренувальних відліків J, і Маша також зривається у безодню. У мене знов завмирає серце. Знімаю затухаючі коливання висячого тіла, але несподівано мій фото починає странно пищати. У останній момент роздивляюся напис “Battery is out” та спостерігаю самостійне вимкнення фотоапарату. Ще більше засмучуюсь, коли виявилось, що відзняте відео не зберіглося... Все через слідкуючий автофокус... Добре, що хоча б Аня на плівку знімала. Задоволені, але трохи розчаровані невдачею з відео та непередбаченою повітряною акробатикою, ідемо у місто. Мені сумно, що не стрибав. Поступово я затверджуюся на думці, що ми сюди ще сьогодні повернемося, тому першим ділом відшукуємо банкомат (“Правексу” у місті нема, гроши можна зняти лише при наявності паспотру у відділенні банку). Дівчата щось перекусують, а я не їм принципово. Точніше, із обережності. По дорозі до мосту у мене в середині боряться потужний мандраж, як перед другим стрибком з парашютом (хто стрибав, той зрозуміє) та все більш зростаюча впевненість та бажання стрибати. Розумію, що відступати тепер уже нема куди! Цікаві відчуття. Приходимо на місце, я заповнюю невеличку анкету, прослуховую інструктаж. Нічого складного: попередити, підняти руки, по відліку вистрибнути прямо, просто та вільно падати, насолоджуватися (хоча б спробувати ...), під час амортизації згрупуватись. Просто атракціон! Даю останні вказівки по зьомці, підходжу до краю. Страху та нерішучості як не було, тільки зосередження та спокій. Ще раз подумки повторюю діїї. Нічого складного. Підходжу ближче, відкривається поручень – вихід вільний. Стати треба так, щоб пальці ніг були вже за краєм. Нова хвиля адреналіну, але він вже не лякає, а п”янить та збуджує. Заплющую очі та слухаю гуркіт вітру. Вдихаю свіже повітря. Так, тепер я готовий. Розплющивши очі, дою команду на зйомку та на вихід. Відлік... На “JUMP” сильно відштовхуюсь та починаю вільноприскорене падіння. Положення тіла нормальне, можна не хвилюватися. Внутрішнє напруження виплескується разом із диким криком, який я не хотів стримувати. Дуже незвичне відчуття відсутності будь-якої опори, падіння. Жаль, що недовго. Дуже недовго. Лише кілька секунд... Потім м”яка амортизація. Групуюся автоматично. На першому підйомі майже долітаю до мосту знизу, а потім все зривається у калейдоскоп “земля-небо-міст-земля-...”. Чую команду “Руки в сторони!” та розлабляюся. Мені спускають карабін та починають поволі піднімати. Хвилювання вже нема, тільки приємне розслаблення по всьому тілу та думкам. Махаю руками дівчатам. Витягнувши на платформу, мене поздоровляють та вручають сертифікат, вихід швиденько закривають, щоб на радощах не стрибнув знову. Переглядаючи відео, був приємно вражений падінням, але мій голос в кінці якось страшно застряг у горлі. А так все кльово! Сповнені вражень, пішли до фортеці.
У фортеці через брак часу екскурсію брати не стали, оглядали все самостійно. Я на автозпуск зробив фото себе із своїми дівчатами ( J ), які у своїх коротеньких шортах виглядали дуже спокусливо. Вийшло саме те: я та дівчата відпочиваємо!! Але досить скоро батарейки у моєму фото сіли остаточно, хоча я встиг таки зробити декілька вдалих фото. Після хотинської фортеці кам”янецька так не вражає. Це вже не така велич, хоча гостроверхі вежі та настінні галереї викликають своєрідне душевне тремтіння. Так би мовити, “пробігши” по фортеці, поспішили на вокзал. По дорозі придбали пива, яке розпили у самому поїзді. А допивав я його вже на платформі у самоті. Спочатку на мене найшов тихий сплін, бо перший раз за декілька дуже насичених подіями днів я залишився сам. Так я посидів на повільно пустіючому пероні, доки не допив пляшку. А там ввімкнув собі музику, поклав її у кишеню та пішов вечеряти. Після не дуже ситної порціі пельменів у “Берізці” побіг до фортеці, щоб ще до темряви знайти собі ночівлю. Походивши по Новій фортеці, я не знайшов жодного приємного та схованого від сторонніх очей куточка. Крім того, ніякої рощиці, на яку я так сподівався, там також не було. Тоді я видерся на один з найвишщих пагорбів щоб подумати та помилуватися фортецею у сутінках. Як раз вийшов Місяць, а з міста лився потік густого туману. Зробивши красиве фото, я повеселішав. Оглянув Стару фортецю більш прискіпливо. Мене зацікавило невелике подвір’я, що знаходилося за основним фортечним муром і само було оточено неслабкими стінами. Пішов шукати щастя там, але висока трава та колючий бур”ян не обіцяли нічого доброго, особливо приємного сну. Тому я поліз на стіну, щоб з неї озирнутись. У якомусь місці стіна була нещодавно відреставрована та мала десь 2-2.5 метри завтовшки. “Тут мені і спати”- подумав я. Авантюрно та небезпечно, особливо враховуючи те, що висота зсередини 3 метри, а назовні всі 15 буде. Але післястрибковий настрій взяв своє і я вирішив залишитися. Знайшовши найбільш рівне місце, я кинув рюкзак та розстелився. По краях стіни розклав свої речі, щоб прокинутися, якщо буду скочуватися. Коли стало зовсім темно та Місяць засвітив у повну силу, стало дещо моторошно: з одного боку – пуста та залита місячним сяйвом фортеця, з іншої – провалля під самим носом, а далі каньйон та місто. Та нікого навколо. Незабутні враження!
Перед світанком піднявся вітер. Я став поступово прокидатися, бо спальник мій продувається. Остаточно прокинувся, коли пішов дощ. Швидко зібрав речі та пішов геть. Поки дійшов до Старого міста, дощ значно посилився. Щоб хоч якось врятуватись, я занурився у каньйон поряд із мостом до нового міста та знайшов затишний грот. У ньому я провів наступні кілька годин, поснідавши та освіжившись склянкою крутого чефіру. Зателефонувавши додому, дізнався, що дощі по всій Україні будуть принаймні ще декілька днів. Дощ над моєю головою поступово вщух, а терпкий чай зовсім розігнав сум. На якусь мить визернуло сонечко і я вирішив мандрувати далі. Пройшовши через місто, придбав нові батарейки та мапу Хмельницької області. Коли я виходив з міста, несподівано зателефонувала моя подруга, та сказала, що десь під вечір приїде. Тому їхати далеко не було сенсу, я вирішив змотатися у Скалу-Подільску, а потім повернутися назад. Їхати вирішив автостопом.


Кам’янець-Подільский -- Скала-Подільска – Кам'янець-Подільский


Вийшов на трасу за межею міста і вперше у житті почав стопити машини. Хвилин 40 ніхто не зупинявся. Але альтернативи у мене не було, тому я набрався терпіння та чекав. Через годину безуспішного стопу я вирішив шукати більш щасливе місце та голосував на ходу. Зрештою зупинився ЗІЛ, що згодився підвезти мене до Ориніна (це половина всієї відстані до Скали-Подільскої). Я дуже зрадів та всю дорогу розважав драйвера веселими історіями. У Ориніні я чекав машину ще хвилин 40. Тут я згадав застереження з книги А. Кротова: “... намагайтеся їздити по дорогам з позначкою М, а по дорогам не-М краще не їздити...”. Я стояв на трассі регіонального сполучення, звісно, не М, а Р. Одне авто за 2-5 хвилин. Невесело. Я навіть дістав книжечку про замки та всиг освоїти її п’яту частину. Але чергова вантажівка мене все ж таки підібрала. Драйвер був не веселий, але політично активний, цією темою обмежилося наше спілкування.
У Скалі-Подільскій від трасси до фортеці треба пройти через все місто. Від самої фортеці залишилося лише 2 вежі (одна майже повністю зруйнована), залишки муру та палац. Фасад палаца прикрашений різним кам”яним віконним обрамленням, що добре зберіглося. Взагалі палац виглядає дуже романтично. Поки я його оглядав та фотографував, приїхала невелика група поляків. До речі, останнім часом на таких історичних місцях поляки зустрічаються дедалі частіше. Їздять з екскурсіями та самі, адже довгий час ця земля була під Польщею.
Ось деяка історична довідка про фортецю, взята із старого путівника:
“Замок у Скалі-Подільській, невеликому містечку над Збручем, був перебудований на початку XVI століття з оборонного комплексу, який зводили князі Коріатовичі. Ті, в свою чергу, використовували укріплення ще більш раннього періоду, вдосконаливши їх згідно вимог фортифікаційної науки свого часу. Останній з Коріатовичів- Федір Подільський- в 1395 році був вигнаний із своєї території князем Вітовтом, а замок у Скалі став державним. У 1516 році польський король Сигізмунд Старий ( на той час подільські землі входили вже до складу Польщі) передав місто і фортецю у довічне володіння кам`янецькому старості Станіславу Ланцкоронському. В наступному році Скала пережила страшне розорення і була майже повністю спалена. Ремонт відбувався при допомозі і за рахунок місцевих жителів, звільнених з цього приводу від сплати податку. Новий замок був вже кам`яний, мав одну порохову башту і мури, які сходились під гострим кутом. Невдовзі його спіткала доля попередника: в 1538 році він був зруйнований валашською армією. Втім, і цього разу замок відбудували. На початку XVII ст. Скалі довелось витримати облогу турецької армії, яка розгромила перед тим польське військо на Цецорі. І хоча фортеця була сильно пошкоджена, захопити її не вдалось. В другій половині XVII століття замок в Скалі став власністю семиградського князя Дьєрдя ІІ Ракоци. Однак це були не кращі часи в історії фортеці Скали-Подільської. Люстрація 1665 року повідомляє, що "замок, побудований на скелі і обведений стінами, прийшов до повного занепаду". Туркам, які захопили Поділля після Бучацького миру 1672 року, дістались фактично руїни колись грізної фортеці. Пізніше замок вже не відновлювався. Щоправда, у XVIII стлітті староста Адам Тарло спробував відбудувати палац, що розділяв замкове подвір`я на дві частини. Це йому вдалось, однак через декілька років "палац згорів від вогню блискавки і стоїть нині порожній" (запис 1765 року). До сьогоднішнього дня мало що змінилось в долі замка у Скалі, лише руйнівні процеси стали ще очевиднішими.”
Для руху у зворотньому напрямку вийшов на ту сам трасу, по якій приїхав та почав чекати драйверів. Машин майже немає, а сонце пече... Добре, що поруч був кар’єр, спостерігав за вибухами та пересуванням величезних вантажівок, що є лише у кар’єрах. А час час вже вечірній і я почав непокоїтися, що моя подрура приїде, а мене нема. Зв’зкок відсутній, тому попередити не мав змоги. Нарешті прийшов рейсовий автобус до Кам’янця-Подільского і я вирішив не прогавити такої рідкісноі можливості. Хоча заплатив 5 гривень. Приїхавши на автовокзал, став чекати подругу, яку, як виявилося, занесло у Коломию. Її прибуття до Кам’янця-Подільского відклалося. Швиденько розбивши намет під мостом поблизу своєї вранішньої схованки, заснув. Вночі вона мені зателефонувала та повідомила, що встигла доїхати лише до Чернівців і ночує там. Стріляли у десятку, влучили в хрести...
Зранку познайомився з місцевим вуйком, який за частину мого сніданку, що я недоїв, розповів традиційну байку про підземний хід з Кам’янця-Подільского до Хотина.
Десь о 12 годині я, врешті решт, зустрів свою подругу. Вигляд у неї був веселий, але від таких випадкових переїздів її явно нудило. Сівши прямо на газоні ми з розумним виглядом розповіли один одному про свої географічні підкорення та псевдоплани на майбутнє. Її псевдоплан був у переміщенні до Києва найближчою добою, тому поповзли у напрямку ж\д вокзалу. Потусувавшись там з годину та подивившись на завислий перед самим носом ПК, сунулися на автовокзал, де одразу знайшли бус на Хмельницький. Вона поїхала ним – Хмельницький все ж таки ближчий до Києва. Так, нажаль, по місту ми майже не погуляли.


Кам'янець-Подільский -- Бучач


У другий раз із сумним настроєм від втрати своєї компаніі я вийов на трасу у тому ж самому місці, бо прямував на Бучач. Але тільки я встиг досягнути стратегічноі точки, як почався дощ, що дуже швидко перейшов у зливу. Ледь встиг накритися плащем. А дощ все йшов та йшов. Хвилин через 20 я знайшов, що стою разом із речами у калюжі, а калюжа була усюди, бо я стояв ід схилом. “Мокнути, так вже повністю”- вирівшив я та скинів плащ. Саме тут злива закінчилася. Але мій настрій від цього зовсім не покращився. Я мав ще декілька годин до відправлення потягу до Києва, і у мою голову закралася підступна думка: чи не плюнути на все це та поїхати додому?! Та час у мене ще залишався і я вирішив стояти до останнього. І от хвилин за 15 до контрольного терміну нарешті зупиняється вантажний мікроавтобус. Драйвер, посміхаючись, погоджується мене везти до Чорткова.
Так розпочалася моя справжня мандрівка автостопом по замках та фортецях Тернопільщини.
По дорозі драйвер запропонував довезти мене до Бучача (це далі від Чорткова) і я з радістю погодився, бо Чортків є досить велике місто, і ночувати там просто неба мені не дуже схотілося. Десь посередині дороги прийшло повідомлення від моєї славнозвіснї подруги, що у Хмельницькому усюди також черги та ночувати вона, можливо, буде у мене у Кам’янці-Подільскому. Але мене там вже давно нема!! Це мене глибоко збентежило і я їй якомога швидше дав відбій та декілька рекомендацій щодо квитків. Аж ось телефонний дзвоник та радісний голос повідомляє, що квитки взяті і все добре. Наче камінь з души зняли! У такому розслабленому стані під ненавантажуючу розмову з драйвером прибув у Бучач, покривши за один раз 120 км. Ночувати вирішив у бучацькій фортеці. У її кутку поставив намет та, видершись а башту, з’їв обід-вечерю (пачку йогурту та шмат хліба). Залишки голоду вгамував духовною їжею під час споглядання заходу сонця. Доки було не зовсім темно, бігав по фортеці із штативом та знімав вечірні фото. Але втома взяла своє і, написавши кілька повідомлень друзям та прочитавши історію мого сьогоднішнього нічного притулку, я відбув у країну снів.
Процитую корисні історичні відомості, люб’язно викладені у Мережу такими ж мандрівниками, як і я:
РОЗКІШ ПРОВІНЦІЙНОЇ ПОДІЛСЬКОЇ ГАЛИЧИНИ
“Райцентр на півдні Тернопільщини, приблизно в 115 км. на захід від Кам‘янця-Подільського та в 72 км. на південь від Тернополя. Як слушно зауважив один з найкращих знавців української архітектури Г. Логвин, Бучач - одна з найоригінальніших осель в нашій країні. І я повністю з ним погоджуюсь. Якби до цієї оригінальності ще й трохи грошей та порядку, то це місто стало б неабиякою туристською атракцією, а так - облізлі стіни, давно не білені будинки, поламані паркани, аж просякнута вологою Ратуша, в пивниці якої я ледь не зламала собі ноги, з розбігу влучивши в калюжу заглибки сантиметрів з 50. Наскількі відомо, зараз міська влада робить все можливе, щоб Бучач отримав статус історико-архітектурного заповідника. Добре буде, коли так буде :).
Місто лежить на терасі глибокого каньону р. Стрипи, в оточенні високих горбів. Вперше воно згадано в літописах під 1397 р. (А десь в Мережі знайшла інфу про першу згадку від 1260 року). Цікаві та іноді ну зовсім безглузді думки висловлюють щодо походження назви міста. Тут і версія про місто різників (англійське "butcher" начебто однокорінне назві міста), і - більш достовірне - начебто від слова "буча", стрімка, дика, глибока весняна вода. Найбільш невгамовна частина течії Стрипи знаходиться буквально в кількох кроках від ратуші, яка стоїть біля підніжжя Федорової гори з василіанським монастирем.
Бучач знаходився в самому центрі так званої “країни міст” (славнозвісної Гардаріки), як здавна називали в закордонних хроніках землі Придніпров‘я, Карпатської та Червоної Русі та Галицько-Волинського князівства через велику кількість дерев’яно - земляних укріплень, а пізніше і мурованих міст та фортець. Тому навколо - багато цікавих архітектурних пам‘яток: в 2 км. на північ - руїни фортеці в Підзамочку, в 2 км. на південь - в урочищі Монастирок теж збереглись залишки церкви 16 ст. Окрім основного, культового призначення, ця церква використовувалась і як сторожовий пункт: під час нападів зверху вночі запалювались сигнальні вогнища, а вдень подавався димовий сигнал. Недалеко звідси і до замків в Язлівцю та Золотому Потоці.
Бучач лежав на так званому "волоському шляху", що йшов вздовж Дністра з півдня Європи. Цим шляхом йшли на Річ Посполиту турецькі війська, ним же і туди ж добирася й армія Богдана Хмельницького.


ЗАМОК
Найдавнішою пам‘яткою в Бучачі є руїни замку, спорудженого українськими феодалами Бучацькими, що згодом полонізувалися. Твердиню спорудили на місці більш давніх укріплень. Від 14-15 ст. в замку залишилися знайдені в розкопах готичні деталі порталу, можливо, церковного. Решта збережених стін і башт відноситься до 16 ст. Стіни (до 3,5 м. товщиною) мали 3 яруси обходів з бійницями для вогнепальної зброї. Найміцніша півкругла стіна з двома баштами по боках виходить в бік міста, на вулицю Замкову. На території фортеці свого часу був і палац в стилі Відродження, можливо, збудований на місці більш давньої житлової споруди, залишки стін якого з‘єднані з збереженими двома ярусами східної башти замку. До палацу вела в‘їздна брама на першому поверсі та підйомний міст, перекинутий через рів. Палац прикрашали галереї з аркадами. Посеред двору був фонтан.
Перша згадка про замок відноситься до 1379 р. 1501 помирає Яків Бучацький, воєвода руський, останній з роду. Його дочка Катерина вийшла заміж за Творковського, чия родина і стала володіти замком, взявши собі прізвище Бучацьких. Найстаріша, північна частина фортеці, що лежить на трикутному мисі над Стрипою, збудована з червоного та світлого пісковику з вапном. Польські дослідники вважають, що цей фрагмент замку зберігся ще з останньої чверті 14 ст., на що вказують товсті і колись досить високі оборонні мури. Замок багато разів руйнувався, але завжди потім відбудовувався. Особливо бурхливо проходив процес руйнації та відбудови в 16 ст.
На початку 17 ст. Бучачем заволоділи Потоцькі (завдяки шлюбу кам‘янецького каштеляна Анджея Потоцького з – що за збіг! - останньою з Бучацьких, Катериною, в першому шлюбі - Гольською). Дружина Стефана Потоцького (померла в 1631 р.) Марія Могилянка укріпила замок. Було розширено його південну частину, зведено дві великі напівкруглі бастеї з сходу та заходу, фланковані ламаною південною куртиною. Мури цієї частини укріплень були 4 м. завтовшки. На той час замок був одним з найважливіших східних форпостів Речі Посполитої, так само, як і замки в Сидорові, Будзанові, Бережанах чи Трембовлі.
На мурах замку з внутрішнього боку збереглись кам‘яні опори, які колись використовували для дерев‘яних машин для стрільби. Бійниці було пристосовано для ведення перехрестного обстрілу, на верхніх ярусах на консолях споруджено дерев‘яні бойові галереї. Навіть не знаю - писати про напівлегендарні підземні ходи замку, чи це вже і так всі розуміють: замок, на Поділлі? Отже, багатокілометрові тунелі під землею. :)
В 17 ст. замок пережив багато штурмів козаків, татар та турків, завжди даючи надійний захист місцевим жителям. У 1672, буремному та нещасливому для Кам‘янця році, Бучач взяли в облогу татари та турки під проводом Магомета IV. А так як власника міста в той час не було поблизу, обороною замку керувала його дружина - Тереза Потоцька.. Дізнавшись, що твердинею управляє жінка, татари, за легендою, зняли облогу.
1676 р. фортецю зруйнували турки, але Ян Потоцький швидко підняв замок з руїн, про що свідчить опис 1684 р. Писемні джерела середини 18 ст. згадують укріплення в Бучачі як вже покинуті та занедбані. 1772 р. місто потрапило під володіння Австрії, і, як і більшість українських замків, фортеця в Бучачі за Австро-Угорщини занепала. В 19 ст. розібрано оборонні мури, а каміння продали як будівельний матеріал. Фрагменти замку, що існують в наш час, потребують більш поважного до себе ставлення та, можливо, реставрації або консервації.


МИКОЛАЇВСЬКА ЦЕРКВА
1610 р. дружиною власника міста Потоцького Марією - сестрою київського митрополита Петра Могили - була збудована Миколаївська церква, в якій поєднано тип української тридільної безверхої церкви з молдавськими конховими храмами. Цей храм є триконховим, до нефу, крім вівтаря, приєднуються з півдня та півночі півкруглі конхи - абсиди. Конхи невеликі, всього 2,5 м. діаметром. Початково над бабинцем знаходились хори, а вже над ними - ярус оборонної башти, що не збереглася. Про пристосованість церкви до оборони, говорить і те, що вона мала над бабинцем, на другому поверсі, бійниці. Особливістю Миколаєвської церкви є витягнутий неф з характерним зальним простором, що розкривається вглибину.
Поставлена на скелі над потоком, що вічно шумить своїми водоспадами, вона створює один з наймальовничіших куточків старого Бучача. В 1660-х рр. на кошти міщан було створено новий іконостас - справжній шедевр різьби 17 ст. Композиція іконостасу нескладна, вона утворена двохярусним восьмиколонним портиком, який в нижньому ярусі поєднує царські, ризницьки та дияконські врата, намісні та празникові ікони, а в горішнім - Деісус в центрі з апостолами. Завершено іконостас ажурним різбленням, що дало можливість добре вписати всю композицію в інтер‘єр, перекритий півциркульним склепінням. Малярські образи відзначаються поетичністю та народним типажем. Замість звичного розп‘яття іконостас вінчає ікона П‘єти та зображення пророків в 5 медальонах. У різьбі майстер наслідував мотиви “вазона з гільцем”. В буйних вигинах позолочених стебел майстерно вкомпоновані скульптурні фігурки, в яких яскраво окреслено селянський типаж (це не мої слова, це думка Г. Логвина). В такому ж народному стилі виконано і ювелірні оздоби на книжках, люстрах і свічниках. Позолота царських воріт, картушів, рам ікон творять справжню золоту завісу, що опускається від стелі до підлоги.
Лише кілька років тому в підвалах храму було знайдено людський скелет з слідами тортур. В істориків не було сумнівів - ще одна жертва совєтського терору 30-х років ХХ століття.


РАТУША
Недалеко від Миколаївської церкви (хоча в невеликих містах все - недалеко) знаходиться найголовніша атракція Бучача, без фото якої не обходиться жодне видання, присвячене українському бароко та архітектурі взагалі. Мова, звичайно, йде про шедевр Б. Меретина та Пінзеля - Ратушу. Споруджена вона була на кошти бучацьких міщан та не без допомоги власника міста в 1751 р. Проект - авторства видатного архітектора Бернарда Меретина, а скульптури витесав з каменю його товариш Пінзель (обидва - творці Львівського собору св. Юра, костелів в Городенці, Гвіздцю тощо).
Ратуша - найбільш досконале творіння Меретина. В жодній іншій споруді епохи бароко на Україні скульптура не знаходиться в такому ж неподільному єднанні з архітектурою. Оскільки на центральній площі Бучача було мало місця, архітектор вирішив будувати Ратушу в висоту - і створив неповторну будівлю в стилі українського бароко з елементами Відродження. Будівля в плані квадратна, 14 на 14 м. Всередині знаходяться гвинтові сходи. Башта зроблена ширшою, ніж масив середнього приміщення, що несе її, тому її стіни частково спираються на кам‘яні консолі. Нижня двоповерхова частина Ратуші має невисокий парапет і величезний фігурний фронтон. Над нею підноситься струнка двоярусна башта, що первісно мала 18-метровий шпиль, а зараз завершується вишуканим барочним куполом. Загальна висота споруди була 53 м. Та після пожежі 1811 р. шпиль відновити не вдалося. (Дивись цікавий малюнок ратуші тих часів поруч).Каріотиди підтримують 5 балконів на західному фасаді. В центрі кожного поверху міститься квадратне приміщення сходів, навколо якого в західній частині розташовано 5 кімнат і 4 - в східній, тоді як в бічних - північній і південній - по три. Тому і кількість пілястр на фасадах проти внутрішніх стін неоднакова: 6 в головному, 5 - в протилежному і тільки по чотири в північному й південному. Це й зумовило їх різний ритм і дало можливість будівничому по-різному розв‘язати архітектуру фасадів, виділивши головний, та надати будівля велику мальовничість. У Ратуші жителі міста втілили свої смаки і уподобання, свою силу, успіхи. Вони більше всього прагнули в житті порядку та незалежності, тому-то головною темою численних скульптур, яких первісно могло бути близько 17 або навіть до 24, є боротьба проти сил зла і насильства, апофеоз перемоги. Логвин стверджував, що це блискуче виявлено в скульптурах Нептуна, що грізним помахом тризубця заспокоює розбурхані хвилі, Давида, який вбиває велетня Голіафа, та Геракла (відомого теперішнім дітям виключно як Геркулес, він же - Кевін Сорбо), який душить лернейську гідру або роздирає пащу левові. Симетрично по боках фронтону розташовані невільник, що розриває пута, Феміда, на яку так уповали міщани - як-не-як, богиня правосуддя, та запорожець. Повіримо шанованому вченому на слово, бо переконатись, чи це дійсно так, дуже важко: в 1997, коли я вперше побувала в Бучачі, статуя Геракла ще прикрашала фасад, а вже в 2000 р. на фронтоні скульптур не було зовсім - будемо сподіватись, їх забрали на реставрацію. Г. Логвин зауважує, що Пінзель з повним знанням законів монументального мистецтва сміливо і впевнено різьбить форми могутніх торсів Геракла та Нептуна або струнке тіло Давида. В скульптурах немає нічого зайвого, другорядного. За тонким синтезом скульптури і архітектури Ратуша є неперевершеним твором не тільки української, а й європейської архітектури тих часів.
Вся Річ Посполита знала ратушу в Бучачі - і недарма: адже саме тут було підписано трактат від 18 жовтня 1672 року, за яким все Поділля разом з Кам‘янцем та Хотином на 27 років перейшли під владу Туреччини.
Є дані, що зараз при Ратуші створюється музей скульптур Пінзеля - було б непогано, якщо це правда, яле поки що унікальна споруда стоїть пусткою в центрі міста.


ІНШІ САКРАЛЬНІ СПОРУДИ
На початку 18 століття Стефан Потоцький отримав від львівського архиєпископа дозвіл на запрошення з Литви у Бучач отців василіан для заснування теологічної школи. 12 травня 1751 року син Стефана Потоцького, Микола, закладує перший камінь майбутнього конвенту. На вул. Міцкевича, що піднімається до вершини Федорової гори, розташований комплекс споруд Василіянського монастиря - хрестовоздвиженський костел, споруджений в 1753-1770 рр. архітектором І. Шильцером, дзвіниця, два крила келій. Костел та монастир реставровані, діючі. Біля них - кіоск з душпастерівською літературою, та саме там я свого часу придбала книжечку "Архітектура українських церков" та набір листівок з видами Крехівського монастиря.
Теологічна школа діяла до 1944 року. Вже третє сторіччя це - уніатський просвітницький центр на Поділлі. З 1995 року монастир отримав статус історико-філософського ліцею для майбутніх священиків.
Бучацькі залишили місту не лише замок. Згідно копіям релішійних документів 14 століття, Михайло Бучацький 28 червня 1397 року заснував тут парафію з костелом. До сьогодні вчені дискутують щодо дати, бо вінших документах йде мова про 1379 та 1387 роки. Як би там не було, костел було споруджено - і він простояв 400 років, переживши пожежі на навали ворогів. З часом місто потребувало нового храму - і у 1761-1763 рр. з‘явився лаконічний та суворий собор успіння богородиці, який прикрашає місто і тепер. Він розташований під замком, недалеко від ратуші. Споруда позбавлена лишніх прикрас, лише оточене вишуканими рокайлевими завитками "дзеркало" над входом з копією Рафаелевої мадонни вказує на епоху бароко. На жаль, всередину мені потрапити не вдалося - а кажуть, там є на що подивитися. Скульптури святих - довершені та високомистецьки. Колись на сторінці висіло фото, де я заглядаю у браму костелу, мріючи потрапити всередину, та якість його була не надто висока, зняла.
Портал костелу прикрашено гербом Потоцьких - Пилявою та текстом: „Chcac Potockich Pilawa miec trzy krzyze cale,Dom Krzyzowy na Boska wybudowal chwale. A.D. 1763.” В 1945 році совєтська влада перетворила костел на магазин, де продавалося всіляке потрібне в господарстві залізяччя. Головний вівтар роботи Пінзеля та частина бічних були зруйновані. Ті, що вціліли, були вивезені до Польщі. З родинних склепів у підземеллях костелу винесено рештки Потоцьких - там планувалося влаштувати котельню. Гірко. :E Зараз нещасні рештки Потоцьких спочивають на місцевому цвинтарі. В 1991 році стараннями ксьондза Людвіка Рутини, уроженця Підзамочку, костел повернули громаді бучацьких віруючих.
Трохи нижче Покровська церква 18 ст., збудована в стилі пізнього бароко. А ким збудована? А вже знайомим нам генієм західноукраїнської архітектури - Бернардом Меретином, автором ратуші. Невеликий, легкий храм з заокругленими кутами та гармонічними лініями портала виглядає напрочуд жіночним.


ІНШІ СПОРУДИ
Колись в ярку Стрипи функфіонувала ткацька мануфактура Потоцьких, яка славилась килимами, які так і звали - бучацькі. Місцеві витвори зараз експонуються в багатьох музеях та на виставках у Польщі. Мануфактура припинила свою діяльність перед першою світовою війною, а після неї виробництво відновити вже не вдалося.
Збереглися рештки двох придорожних фігур, колись багато прикрашених скульптурами, а зараз - обідраних, та від цього не менш старовинних. За василіянським конвентом, на пагорбі - старий некрополь. З австрійських кам'яниць мені найбільше подобається бувша споруда товариства "Сокіл" - там зараз будинок культури, та будівля муз-школи біля монастиря.


ЛЮДИ
Не лише архітектурою відомий Бучач. Біля краєзнавчого музею - тиха вуличка імені Йозефа Агнона, єврейського письменника, лауреата Нобелівської премії. Читала, що до цього часу дослідники сперечаються, чи був Зигмунд Фройд, батько психоаналізу, народжений чи лише зачатий в Бучачі. Але те, що тут жили його предки - безперечно (пишу і думаю - чорти забирай, та були б такі земляки в якогось 10-тисячного американського містечка - про нього б знав весь світ. Чому у нас - не так?).” Кінець цитати.


Підзамочок


Вранці я ще зробив декілька фото фортеці, а потім пішов у село Підзамочок, що знаходиться на околиці Бучача. Там також є руїни фортеці, найбільш вцілілою є лише в’їздна брама з прекрасною кам’яною плитою над воротами, де вирізблено герб власників замку. Напроти брами знаходяться руїни палацу, що колись був двоповерховим. Внутрішня територія, оточена муром з бійницями, досить рівна, тому там знаходиться сільске футбольне поле. Зі стін відкривається мальовничий пейзаж на широкий яр та ліс вдалечині.


Золотий Потік


Селище Золотий Потік знаходиться на 40 кілометрів південіше Бучача. Вийшовши за межі міста, я став чекати драйверів, що погодяться мене підвезти. Чекати довелося вже стандартні хвилин 40, після чого дядько на “Ниві” повіз мене до цілі. Під час дороги розмовляли про історичне минуле краю та про місцеві пам”ятки історіі. Водій, якого звуть Сергій, так розійшовся, що навіть підвіз мене до самого палацу та розповів, що про нього знав. Коли ми почали огляд, до нас підійшла літня жінка та поцікавилась, чого ми тут ходимо. Коли ми відповіли, що оглядаємо палац, вона запропонувала нам свою розповідь щодо історії цього місця. Ми погодились та не пошкодували – Жанна Олексіївна провела дуже цікаву та інформативно насичену екскурсію, та ще й безкоштовно. Так що тим, хто буде оглядати золотопотоцький палац, раджу знайти її та попросити розказати історію палацу. Вона живе поряд із палацем.
Спробую відтворити те, що запам’ятав.
У Золотому Потоці знаходиться укріпленй палац, що у плані являє собою чотирикутник з вежами по кутах. Спорудив його князь Потоцький як одну із своїх числених резиденцій. Палац був оточений валами та ровом із водою. Стіни обросли хмелем, тому будівлю було досить складно помітити. За останнє століття вали поступово розрівняли під городи, а одну вежу та частину муру розібрали для побудови нових сільских споруд. У палаці та одній з веж послідовно у часі розміщувалося 7 організацій, серед яких лісопилка та в”язниця. Будівля останньої до цього часу досить непогано зберіглася і відвдувач може побачити натуральні грати на вікнах та глазки на дверях. Черепиця, якою покрита в”язниця, лежить тут вже декілька столітть, на кожній черепичині стоїть клеймо майстра та написи на латині. Фахівці кажуть, що цей дах вже майже неможливо врятувати. Та й на перший погляд помітно, що все там ледь тримається. Але, нана відміну від дерев’яних конструкцій, черепиця дуже міцна і її можна використовувати неодноразово. Поряд із в’язницею до стіни прибудована бійня, яка до останнього часу вправно використовувалася за призначенням. Таке от веселе місце...
Фортеці на Тернопільщині будувалися на певній відстані одна від одної. Ця відстань називається “біг коня”, тобто з однієї фортеці до іншої можна за годину доїхати верхи.
Попрощавшись із Сергієм, я пішов робити високохудожні фото, але, так як чергові батарейки сіли, я обійшов усю територію палацу та намітив потрібні ракурси та композиції, а потім за 5 хвилин оббіг цей маршрут вже з фотоапаратом.
Після вечері під брамою палацу я рушив до наступного замку, що знаходиться поблизу селища Язлівці – якраз на відстані “бігу коня” від Золотого Потоку. Вже вечоріло. Мій шлях пролягав через три села, тому машин майже не було. Тому я пішов пішки.
У цьому краї дуже незвичайне небо і особливо увечорі. Величезне яскраве небо, глибоке та безкрає... Та широкі лани та луки. У місті таке не часто побачиш.
До сутінок я встиг подолати лише половину відстані. Ночувати став у лісі поряд із річкою Стрипою, що протікає у долині між вкритих лісом холмів. Краєвиди майже як у Карпатах!
На сніданок – знов обридла гречана каша, яку я їв щоранку у різноманітних варіаціях. Прокинувся я рано, тому підйом з долини річки, що мене прийняла на ніч, дався легко. Дорога через долину дуже мальовнича та в’ється серпантином по схилах. Де-не-де крони дерев змикаються над головою та утворюють суцільний зелений тунель. За декілька годин ходи я не побачив жодноі людини та машини. Тишу порушував лише пташиний спів. Але скоро підйом закінчився, а разом з ним закінчилися і дерева, іти під палаючим сонцем стало складніше. Цього ранку я серьйознніше подумав про свої плани на найближче майбутнє та вирішив по можливості до вечора дістатися Тернополя. Гаманець вже почав показувати дно, телефон майже розрядився, а про фотоапарат я вже не кажу – вижимав з батарейок останні електрони. Першу половину дня я провів у диких та відірваних від цивілізаціі краях і мені самому було дуже цікаво, як це я увечорі буду вже у потязі. Навіть не вірилось! Була думка їхати автостопом до Києва, але, судячи з мапи, мені знов би довелося блукати по селах – прямої дороги з Тернополя до Київа я не знайшов.


Язлівці


Десь о полудень я дійшов до Язлівецької фортеці, яка стоїть на крутому пагорбі над дорогою. Сама фортеця геть уся поросла кущами та чагарниками. Поряд з нею знаходиться старовинний та нещодавно відреставрований палац, у якому зараз розміщуються полський монастир та дім для людей похилого віку. Поза палацем є дивний парк, гуляючи по якому сповнюєшся спокоєм та благодаттю. Тіністі безлюдні алеї, дерев’яні лавки під віковими деревами. Ідеалістичні галявини з кріслами для проповедей та стауєю Іісуса, що споглядає за прихожанами. Всюди тиша та спокій...
Прогулянка по фортеці дуже ускладнюється її крайнім запустінням – інколи треба продиратися крізь чагарники заввишки з людину. Джунглі. Особливий інтерес викликає величезна кутова вежа, що височить над палацем. Стіни її пронизані численими бійницями та багато прикрашеними вікнами. Чудова кам”яна кладка викликає художній захват. Особливого колориту вежі надає отвір брами, що знаходиться прямо посередині її стіни на неабиякій висоті. Можливо, тут колись був міст. Нажаль, ніяких історичних довідок про цю фортецю я не знайшов.


Теребовля


Ледве я вийшов від фортеці на трасу, хібара Фортуни повернулася до мене передом і не пройшло і хвилини, як перша ж іномарка помчала мене назад у Бучач. Далі мені також щастило – недовго чекаючи, я спіймав гружену вантажівку з причепом і, вже не так швидко, але екстравагантно, доїхав до роздоріжжя біля Теребовлі. Поки нікого не було, зробив тематичне фото себе у процесі автостопінгу.
Довго чекати не прийшлося – місцева жителька на “Жигулях” із вітром довезла мене до Теребовлі та ще й розповіла про історію міста та замку. Наступного разу треба брати з собою диктофон, бо запам”ятати стільки корисноі інформаціїї за один раз я не в змозі. Скажу лише, що засновником міста був князь Василько, який під час свого життя збудував на пагорбі серед міста дерев”яну фортецю, яку пізніше його нащадки перетворили на кам”яну.
Зараз від фортеці залишилися лише мури та башти, які з внутрішньої сторони вже вкрилися шаром чагарників та молодих дерев. Якщо башта з брамою ще зберегла сліди реставраціі, то усі інші замкові споруди є вкрай занедбаними та поступво розсипаються. Навколо замку розбито міський парк і руїни фортеці додають йому не аби якого колориту. Хотів би я, щоб і наш міський парк мав таку ідейну будівлю... Доречі, на початку ХХ століття при проектуванні парків спеціально створювали штучні руїни замків, щоб надати паркам духу романтичності.
Поки я обідав нагорі найвищої вежі, на яку зміг видертися, почався дощ. Тому я поспішив далі у напрямку Тернополя. Фотоапарат славетно закінчив своє функціонування, тому у Микулинецький замок, що знаходиться по дорозі від Теребовлі до Тернополя, я вже не поїхав. Зупинивши мікроавтобус, дуже схожий на міжміську маршрутку (я, навіть, спочатку думав, що треба буде заплатити гроши за своє переміщення, але потім все стало на свої місця з приємними для мене наслідками), я спокійно прибув на вокзал файного міста Тернополя. Яке ж було моє здивування, коли я без черги та проблем взяв квиток до Києва на цей же день! Я вже розраховував години 2 стояти у черзі та задовільнитися квитком на наступний день. На радощах повечеряв у привокзальному кафе та познайомився з компанією киян, що сплавлялися на байдарках по Дністру від Галича до Заліщиків – так саме, як я минулого року! Весь час до відходу поїзду провели разом, весело розпиваючи алкогольні напої під самим носом у вокзальних міліціантів.
Вночі я дуже страждав від сморіду та духоти у вагоні. Крізь сон зрозумів, що неавиджу людей, бо від них смердить і вони тупі та кволі, щоб відчинити вікна та спати на свіжому повітрі.


Ось так закінчилася моя мандрівка. Мені, звісно ж, дуже сподобалося і у майбутньому я розраховую вигадати ще щось подібне. Загалом же я проїхав автостопом близько 300 км, побував у 7 замках. Більшість з них мало відомі, саме тому я до них і завітав. Лише Кам’янець-Поділська та Хотинська фортеці більш-менш відреставровані, по них водять екскурсії (тому вони всім відомі), інші ж являють собою рештки та руїни. З одного боку ці руїни є дуже романтичні та цікаві, але серце болить від думки, що мине ще кілька десятилітть і від цих фортець нічого не залишиться...
Тож мандруйте та дивіться, слухайте та насолоджуйтеся, доки стоять ще ці кам”яні свідки минулих столітть!


P.S. Приїхавши до дому, я помітив декілька цікавих речей:
· Я розучився багато їсти. Тепер, щоб насититись, мені треба зовсім небагато.
· Я розучився спати на ліжку. Настільки приємно лежати у м”якому ліжечку з подушкою, ви навіть уявити собі не можете... Коли після обіду я у ньому заснув, дідусь сказав: “Авжеж до ліжка пішов, тиждень під заборами спати...”. А що, майже так воно і було...

 

 
 Комментарии
| 04.06.2007 16:29    
Я тож была в Камянец-Подольскому и мне очень понравилось!!!!!!!
 

 

 

Добавление комментариев доступно только зарегистрированным пользователям!

 

 

   Copyright © 2001-2016 ACIS