ACIS

 

список статей

Автор (источник): Werwa
Опубликовано: 2006-10-20

Дата похода: 31.03 - 2.04.2006

 

Нерубайські катакомби: спелеозмагання-2006
 

 

Склад: ACIS, "Едем на!", "Земляне"

Початок. 30 березня, вечір, поїзд близько 22 години. Напередодні перепитую Штіга – то о котрій ми збираємось. “Десь за 40 хвилин до потягу: потріпатися, попити пива і т. д. Підходь, встигнеш.” OK.
У 25 хвилин до потягу виходжу з рюкзаком на метро “Вокзальна”, після коротких підрахунків вирішую, що звідси та до Південного вже хвилин 15, та поки туди-сюди, ну його, не піду на загальний збір, краще відразу на колію, бо ще на потяг запізнюся ;). Приходжу на платформу, знаходжу свій 13 (красиво починаємо!) вагон, демонструю пані провідниці квитки і решту документів, заходжу до вагона, кидаю на своє місце рюкзак, сідаю. Дихаю. Ніби встигла. До відправлення ще 15 хвилин. Розглядаюсь навколо. Штіг казав, що:”Та ми майже всі у 13 вагоні їдемо!” Так от, по сторонах - нікого, лише якісь цивільні дівчата. А людей з рюкзаками – чортма. Таак, сидимо, читаємо. Чекаємо. Пишемо Штігу sms, що: “Я, мовляв, на місці, а ви де?” Нічого не змінюється. Починаю вже класичне:”Чи лижі не їдуть...” Раптом бачу за вікном кілька рюкзаків, дуже радію, набираю в груди повітря для: “Я вже вас тут скільки чекаю а ви де ходите...” і раптом розумію, що я цих людей не знаю. Облом. Люди проходять, сідають десь далі (пізніше виявилось, що то було незнайоме мені на той момент Наківство). ACIS-у все ще нема. 9 хвилин до відправлення. Виходжу на платформу, подихати повітрям, біля мене якраз хтось так гарно палить, дивлюся на брудно-темно-рожеве захмарене небо і думаю. Слухаю оголошення: “Pociag z Kijowa do Krakowa bedze przebywac…” гарний знак, і саме в цей момент бачу на горизонті знайомий рюкзак Госта, а під ним і самого господаря Урра! Ідуть! Далі теж “знакомые все лица”. Через пару хвилин всі на місці, позакидали рюкзаки, сіли, подивился на сусідів, в мене в сусідах Сич, от пощастило, я ледь не єдина, хто все ще дратується з його жартів...
Центр цивілізації – перше купе. Туди набились всі, в різні моменти нас було від 15 до 20 чоловік. Ні, ми шикарно поміщалися, не питання. Спочатку сповзлися з приводу:”А хто хоче шампанського з червоною ікрою?” – красивий жест, зацінили. Ну, а потім всі так і залишилися.
Особливо раділа цьому збіговиську зла тьотя-провідниця, починаючи від моменту, коли на питання:”Пастєлі брать будете?” їй радісно відповіли:”А у нас спальники є!” – і так практично весь вагон. Найбільше щастя у неї було, коли прийшов Зелений, зачепив рукою верхню бічну полицю, і вона ледь на нього не звалилася...
Очевидно, що вночі майже ніхто не спав, а хто намагався – спав уривками. Ну то й нічого, кому звикати. Але верески Госта було чути до самого ранку.

31 березня. Зранку всі були на диво живі і веселі, доїдали все що можна і голосно сміялись – правда, невідомо з чого. Та це було й не принципово.
За вікном – Південь. Це значить такі голі-голі поля і лінія трохи облізлих дерев біля залізниці. Дивлюсь за вікно, вздовж дороги – купа омели. Доходить, що це не омела, а колонії ворон. Великі колонії...
Приїжджаємо до Одеси. Тепло, світить сонце (все вірно, я ж одягла теплу куртку J ) Блакитне, нарешті блакитне, а не сіре небо! Дивлюся в різні боки. Оцінюю масштаби того, що приїхало з Києва. Прифігіваю... Ну нас і... багато. Концентрація рюкзаків на м. кв. близька до граничної. Виходимо натовпом з вокзалу. Мені на очі відразу потрапляє церква. І вона гарна, хоча всі церкви, які збудовані біля вокзалів – зазвичай рідкісна фігня (а що в нас біля Південного стоїть?). А, в Одесі я раніше не була. Перше враження – сподобалась. І чим далі, тим більше... Чарівне тепле синє місто
Суб”єктивні враження від Одеси – це вже зовсім інша історія, тому я спробую промовчати.
Півгодини до автобусу. Повертаємось з Оленою на Привіз і методично задовбуємо всіх продавців питанням:”Чи є у вас налобні ліхтарики?” Задовбали. Але, на жаль, без результату. Всі вони чомусь пропонували нам ручні, та ще й з акумулятором. І ніяк не могли зрозуміти, що заряджати акумулятор нам в катакомбах буде, м”яко кажучи, ніде. Повертаємось. Ще півгодини чекаємо на автобус. О, нарешті! “Карета подана!” Починаєм завантажуватись. Якісь “розумні” люди, замість того, щоб закласти штабелями рюкзаки, а потім зайти самим, заломилися так, мовляв:”Після нас – хоч потоп!” Як влізала решта – не питайте. Погано. Одним словом, це дуже весело – їхати на одній нозі, на сходах автобусу, у тісному просторі між рюкзаками і дверима, витираючи носом пил з останніх. А ще – ексклюзив – виключно для мене, яка не зносить п”яних, на мене всю дорогу падав синій-синій Чорний, якого всі, як могли, заспокоювали. Я зціплювала зуби. На моє істеричне:”Штіг, ви що, завжди так їздите?” – Штіг загадково посміхався.
О! Кайф! Ми нарешті приїхали. Тортури тривали лише півгодини. Випадаю з автобусу. Перше враження:”Ой, який великий смітник!” Друге:”А-а, тут ще й село є.” По рюкзакам. Йдемо через поля дуже корисного сміття (на горизонті майоріють хатки) і хвилин через 10 приходимо до катакомб. Там вже тусується купа народу, що приїхав раніше. Вхід – схил, видно, що брали каміння, у схилі дірка. Розчохляємось, перевдягаємось... Виявляється, що моя каска – непотрібна дурниця. Чому ж мені в Києві цього ніхто не сказав? Хороша новина №2: у мене виявився рваний комбінезон. Ні, я звичайно знала, що у нього пенсійний вік, але що все так погано... Люди співчутливо поглядають на мій ефектний прикид. Добре, в базовому буду зашивати.
Нарешті черга дійшла до нас. Заходимо. Як завжди – темно. Потім очі звикають. Досить широко, досить високо (голову нахиляєш, але на карачках можна не повзти), з рюкзаком проходиш практично кругом (а це показник). Загалом симпатично так. Правда, на фотках все було якось жовтіше. А, в мене ж діодник. Пахне сирістю і підземлею. Ех, романтика ... Розумію, що, от, нарешті, це воно. Я сюди їхала (який пафос...)
Швиденько так доходимо до базового. На стінці – положення про змагання. В ньому – нічого нового. Години через 3 мають початися змагання. Тобто теоретично через годину, але в це вже ніхто не вірить. Якийсь придурок притяг магнітофон. Хочеться його прибити. В катакомбах страшезна купа народу. В перший день приїхало близько 150 чоловік, і наступного десь так само. Це кошмар! Ідеш під землею, а кругом люди, люди, люди. Куди не плюнь. Якийсь прохідний двір. Особисто я за цим всім ледь катакомби роздивилася.
Розбиття табору. Знакова подія: побудова Великої Не-Китайської стіни посеред галереї між нашим табором та табором Наківства (див. умовні позначення “стінка бутова”). Через стіну стосунки були налагоджені на всі 100%, варто лише не бачити сусідів.. І три дні табори мило перекрикувалися через стінку:”А хто в вас є? А покличте Вовка, мені з ним на змагання! А з ким я говорю?” або “А що ви там робите?” ”А чого ви до нас підглядаєте?”
Взагалі таборів було 3. Просто ACIS, де жили ті, хто змагався, або не пив (тобто пив менше інших і не ставив це собі за мету. У нас навіть палити на перехрестя ходили! ), Наківство, яке перед входом до себе прихоботило табличку “Молодіжна... щось там... організація “Ми їдем на!””, і алко-ACIS, з ліричною самоназвою “Обриганці”. Наш табір чомусь виявився найбільшим, і туди всі мігрували J.
Ходили по воду. До колодязя йти 5 хвилин. Постібалися, що в них відро не на страховці; тут же впустили відро в колодязь. Довго діставали. Я взяла казанок і пішла у табір. Через пару кроків заблукала. Вийшла до одеського “Пошука”, мене звідти вже вивели на могилу, але враження лишились незабутні. Як потім відкоментував Штіг:”А, дійсно, заблукати тут – простіше простого, не переймайся”
Через пару годин після побудови Не-Китайської стіни почалися змагання, тобто на топозйомку вийшла перша команда. Решта випускалася ще протягом годин 3, з інтервалами і таке інше (ми з Хелен стартували години через дві). І все одно перших метрів 50 десь так 4 команди успішно товклися на одному п”ятачку, заплутавшись у своїх і чужих рулетках. Більшість команд користувалася компасами та мірними стрічками. Але ще були Герої, які вирішили зробити Точну топозйомку. Вони взяли бусоль; ящик з-під пива як сидушку, і викликали у всіх зворушення. Одним словом, ефектна картина. Таким чином топозйомити можна було дні два...
Спочатку полігон був гордий і красивий: висота метри 2, ширина метрів 5, заміри по 20 метрів. Проспект! Потім у автора траси прорізався гумор і пішли змички: висота 1м., ширина – 1,5, умови топозйомки – в позі Z, 3 заміра на 5 метрів, ще й кут нахилу їм нівелюй! Останні метрів 20 – повзання то вниз, то вгору, то просто повзання під риторичне:”Коли, блін, вже ВОНО закінчиться?!!!!!” Нарешті приходимо на фініш. Суддя,дивлячись на наші 2 год. 17 хв., видає:”Офигеть, дайте две!”. Та дарма.
Далі нас посилають на орієнтування. Приходимо, реєструємося, в зуби видають по А-3 карті з районом орієнтування і вказаними КП. Старт, за ним біла пляма, а далі вже карта. Яке щастя, ми знайшли точку прив”язки. Прив”язалися. Ідемо шукати КП. Навколо нас бігають команди, але нічого втішного сказати не можуть. Отже, шукаємо.Блукаємо. Хвилин через 40:”Та навіщо нам бігати, ми і так загубимось!” Потім ще хвилин 20 ходимо кругами в 3 колонах. Дуже характерні точки прив”язки:”Хелен, ми тут були, я це старе іржаве відро пам”ятаю!” Врешті, знайшовши щось 3 КП з 10 і витративши майже весь контрольний час, розуміємо, що найкращий вихід – це повернутися на старт, який одночасно є і фінішем. По дорозі зустрічаємо людей, які розгублено питають, чи знаємо ми, де фініш. Гордо відповідаємо, що так, знаємо. Дійшли без проблем. Приємно... По дорозі зустріли прояв колективного розуму – чоловік 8 разом намагалися знайти відповідь на питання, де вони і де КП? Дуже нагадувало контрольну в школі, коли ніхто нічого не знає, але всі все одно списують...
З орієнтування поверталися двічі, бо забули компас. Поспілкувалися з суддями. Вони попросили зайти в оргкомітет, подивитися йому в очі і спитати, коли прийде зміна на орієнтування. ”Відповідь можете не слухати. Це питання риторичне.” Нарешті ми майже доповзли. Біля самого табору зустрічаємо ACIS, який швидко кудись чеше. “Ви куди? Надовго?” ”Не знаєм, здається в гості, на пару хвилин. Ходімо з нами!” Сходили на екскурсію на партизанські стоянки.
Драний комбінезон я чесно зашила (Попелюшка під землею – це круто!), але під кінець першого дня він знов порвався, не витримав лихої долі. Особливо в районі сидушки. І по дорозі назад (всім дуже дякую...) кожен вважав своїм обов”язком радісно заявити:”Ой, Вєрва, а в тебе комбінезон драний! Ой, яка дірка красива! ” Яке щастя, а я не знала!
Дійшовши нарешті до табору, я поїла і ледь не зразу завалилась спати. Люди ще ходили на екскурсію, хтось – з сусідніми таборами спілкуватись. В мене, на жаль, вже не було ніяких сил.
Сон на ПБЛ-і... “Знаете ли вы украинскую ночь? Нет, вы не знаете украинской ночи…” Коли ти прокидаєшся від того, що спальник відсирів, і, ,клацаючи зубами, лізеш до рюкзака за теплими шмотками... От і шапка, яку вдома поклали майже силоміць (“Мамо, ну куди, ну уже тепло!”) знадобилася. Поруч прокидається Леді, у неї ті ж самі проблеми J. Ми знаходимо одна одну в цьому питанні, присуваємось поближче, зігріваємось (о щастя!) і нарешті засинаємо.

1 квітня. Ранок. Щось воно безрадісно. Причому всім. Хтось подає ідею: а гарно б не йти зараз на змагання. Всі ті, хто змагаються, гаряче підтримують.І не менш гаряче заздрять Ніцше і Місі, які десь змилися, мабуть сплять у тупичку, а на змагання забили. Особливо зранку мені сподобався Гост, який віщав на тему:”Та як тут можна замерзнути! Он у мене і спальник фіговий, і вдягнений я легко, а я от не замерз.” Дуже хотілося його чимось тріснути. Від повноти почуттів. І від радості за нього, немерзнучого...
А ще на ПБЛ-і не було проблем з водою. Тобто можна було вмитися і почистити зуби. Як мало людині треба... Аж легше стало. І тут я бачу Штіга. Він стоїть і всім своїм виглядом нагадує цитату з пісні “..Он много пил и мало спал”. Це воно – думаю я.
- Штіг, у тебе шнурки горять!
- А? Що?
- Шнурки, кажу, горять!
- Щоо?
- Та, блін, 1 квітня, шнурки, кажу, в тебе горять! Зі святом!
- А-а, зрозуміло...
Перший етап змагань сьогодні – камералка, тобто креслення. Білий квадрат, на щастя, другий. Наші команди сіли поруч. Штіг, страдницьки:”Я зараз помру!” Гост:”А я буду множити на два!” “Ага, і морфометрію порахуєш!” Креслили десь півтори години. Гост сидів посередині, заглядав у наші планшети і виступав “спортивним коментатором”:”Штіг, а вони нас перегнали! Вєрва, а чому у вас натіки трикутничками?” І т. д. В результаті найшвидше здали Вовк з Партизаном. Потім ми колективно рахували морфометрію: площу, об”єм та протяжність. Стільки нових формул придумали… Найгеніальніша фраза:”А ти його проінтегруй!” Мені до цього часу цікаво, скільки там насправді виходило... Все, здали. Ну його!
Через пару годин Білий Квадрат, плід забороненої пристрасі етапів топозйомки та орієнтування. Це коли в тебе є карта масштабу 1:1000, на ній точка старту, і точка фінішу з абрисом. Ти мусиш туди дійти і знайти файлик з білим папірцем, а разом з тим і суддів.
А поки маю вікно. Я іду в табір спати. В табір вийшло, а от спати – з одними поговорити, з іншими.. от і не склалося. Спостерігаю дискурс на тему: що краще їсти, сир з кетчупом чи з халвою? Записувати там треба було все! Найяскравіша фраза:”Ну навіщо все зводити до банальної діалектики?”
Білий квадрат. Етап, який ми провалили – прострочили контрольний. Десь там була лажа в топі, в результаті ми довго ходили кругами (з топозйомкою!) і утикалися в тупики. Коли нарешті знайшли той файлик, було багато емоцій та матів. Листочок вказував, куди на фініш. До нього – ще метрів 100. Але часу вже не було. Та ну його все...
Зустріли харків”ян з карбідкою (в нас обох на той момент ще й сіло світло), в них теж з орієнтуванням не склалося. На їхньому світлі і по нашій карті прийшли на старт. Єдине, чому ми гарно навчилися – це повертатися...
Приходимо в табір, їмо, як класно, дали в руки миску, сиджу, гребу ложкою по тарілці. Насолоджуюся життям. Нарешті нікуди не треба бігти… Через пару годин ACIS збирається за сміттям. Значна частина – в дальній район. Я це пробакланила. Тому ми з Маньяною взяли по сміттєвому пакету і пішли “здійснювати екологічну акцію” поблизу. Зібрали трохи гільз, набрали по пакету сміття, вийшла дуже мила прогулянка. Вирішили вискочити на поверхню: подихати і глянути на небо. Вийшли. Подихали. Глянули на небо і ще кілька годин сиділи в колючках над входом та втикали на зірки. Атлас зоряного неба... Романтика! Правда, якісь “люди” додумались підривати петарди коло входу, ще щось загорілось. Ми їм сказали все, що про них думаємо, звідки в них ростуть руки і пішли назад.
Повернулися до табору. Майже нікого – всі пішли за сміттям. Пізніше з”явився Сич з гітарою. Це було добре. Але за ним притяглися п”яні фрагменти на зразок Бармалея. Фрагментам було класно. Нам – не дуже. Потім прийшли Штіг і компанія і всі один на одного трохи покричали. Легше не стало.
Люди взяли ще пакетів і знов пішли. У таборі з”явився Гост в “елегантному” стані. Він страшенно хотів спати, лежав на корематі і вирішував дилему:”Я хочу спати... Але спати не можна! Треба шаритись! Пішли шаритись!” – але ніхто не вівся. Ми з Катьою хором говорили:”Йшов би ти, Гост, в спальник..” Через пару годин повернулася Маньяна і ми пішли спати. Щастя – я притусувалася жити в намет Вовка. Яке задоволення спати не в светрі, а в футболці, і навіть(!) трохи розстібати спальник! Заперлися до намету. Вовк уже давно і міцно спить. Так! Треба його не розбудити, бо образиться. Все, вляглися. Чути, як ниє Гост:
- Катю, пішли шаритись!
- Та не хочу я!
І у відповідь, з таким невимовним трагізмом у голосі:
- Ех, Катю, Катю...
Ще він щось довго розказував про прокладки... для шлангів...невідомо до чого... В цей час ACIS прийшов зі сміттєзбору і почав вкладатися спати (читай ХОБОТИТИСЯ). Оскільки було холодно, то на просторі корематів дуже активно вирішувалось питання, хто біля кого спить і хто об кого гріється. Не обійшлося без боїв. Ми лежали в наметі, все це слухали і намагалися голосно не сміятися, від чого намет дрижав, а Вовк жалібно скімлив уві сні. Нарешті він таки прокинувся і сердито видав:”Зараз тут буде бутерброд із акісятини!” Нарешті позасинали...


2 квітня. Зранку прокидаємось з думкою:”Як же не хочеться вставати”- але треба, через кілька годин вихід на поверхню. Розчохляємось потроху. Навколо теж прокидаються.”Так, в нас душно, треба відкрити намет.” Відкриваємо і через кілька секунд нас досягає “вибухова хвиля”: перегар, цигарки, шкарпетки..., з чого ясно, чим тут займалися вночі (до речі, напередодні була”вечірка з приводу закінчення змагань”, тому весь їх склад дуже офіційно і серйозно пив). Швиденько застібаємося. Як це прокоментував Штіг:”Щоб подихати свіжим повітрям, вони відкрили двері, після чого, щоб подихати повітрям, вони змушені були закрити двері...” Ланцюжком виносимо на поверхню пакети зі сміттям і безрезультатно намагаємося прибрати в ПБЛ-і. Табір пакує рюкзаки, снідає, догризає шняжки, знайдені в процесі прибирання... Хавки залишилося два здоровенних пакети. Найсмішніше те, що через плутанину (хтось когось неправильно зрозумів) вони поїхали в Київ у машині землян, а у потязі ми їли що знайдеться... Люди з”ясовують, що робили вчора. Ахмет з Гостом лежать на корематі:
- Ахмет, мені тут говорили, що я тебе вчора за вухо кусав...
- Ой, як цікаво!
Задумлива тиша...
О 13 виходимо наверх, на нагородження. Чудова погода, сонце, тепло. Я ледь не стрибала від такої погоди. І ось... Історичний момент...
- Екологічний конкурс виграла команда ACIS, яка зібрала більше 100 пакетів сміття!
Бурхливі овації. Здійснилася фраза, яка повторювалася ще з Києва:”Не знаю, як на змаганнях, але по сміттю ми їх точно мусимо зробити!” Потім оголошують 5 місце Штіга і Госта. Дійсно бурхливі овації. Отаке... Хлопцям вручають призи: журнал “Свет” і дві металеві миски (символічно!). після нагородження більшість вирушає в Одесу, а ми (Штіг, Ахмет, Хелен, Тейп і я) назад під землю – Штіг обіцяв землянам провести екскурсію. Приходимо в табір. Чекаємо Удава, який побіг на поверхню. Тиняємось по табору, доїдаємо-прибираємо. Сцена “ACIS зажерся” – знаходимо майже повну пляшку горілки, ну добре, згодиться, забираємо наверх... Тут знаходимо таку саму пляшку, тільки вже без кришки. Довелося виливати. Ну і хто після цього що? Нарешті повертається Удав і ми йдемо.
Ще по дорозі в табір помітила, що катакомби без дурної кількості людей набагато красивіші J. Можна їх нормально роздивитися. На екскурсії надзвичайно красиво, тільки нахилятися задовбало – спина болить. Бачили підземні озера. Правда, перед нами там хтось “відпочивав” і замутив воду. Але все одно гарно. Тейп поліз купатися, як його не відмовляли. Залишили його і пішли далі. Хвилин через 5 Штіг:”Ахмет, сходи, забери цю ондатру!”
Ондатра потім довго розказувала, як класно купатися і скільки ми втратили в житті..
Ходили по району з поетичною назвою Морг. Шлях до нього був через озеро нечистот (каналізаційний стік), в якому, для повного щастя, плавав дохлий пацюк... За озером:”Так, стеля тут ненадійна, тому не тупати, не кричати і йти з інтервалом метри 3.” Добре. Дивлюсь я на стелю і розумію, що ось тут вона обвалилася, а поряд – ще ні, але відшаровуватись почала... Або сиджу на перекурі, задираю голову, а там – така гарна тріщинка... І якось так незатишно стає. Перший раз у житті я зрозуміла, як це – ходити по обвальному району. Страшно. Сподобалась фраза Удава:”Да-а, це не природна печера. Там якось надійніше.” Згодна. Загалом, питання, до чого ближчі катакомби – до антропогенної чи до природної печери, потребує окремого обговорення.
Ух ти, в нас 2,5 год. до потяга. Вибіг на поверхню. Швиденько перевдягнулись. Пояснення одеситів, де тут зупиняється потрібна маршрутка, причому одні говорять, що маршрутки ходять нормально, а інші – що з транспортом проблеми. Прощання. І – галопом до маршрутки. Стоїмо на зупинці. Місцеві хлопці:
- А ви звідки?
- А ми звідти.
- А-а, це змагання були, ми знаємо...
В маршрутці місцеві бабулі демонстрували серйозну спортивну підготовку, перестрибуючи наші рюкзаки ( наших заяв про те, що ми рюкзаки можем відсунути, ніхто не чув. А навіщо?). Я б так не змогла (стрибати). Нарешті, Одеса, вокзал. Виходимо. Хвилин 10 на лавочці під магазином – от і вся прогулянка по місту. Майже відразу на поїзд...
Звичайно, уночі ніхто не спав. Обговорювалися майбутні змагання і ще щось...
Ранок. Київ. Всі розповзаються хто куди. Привіт, Київ, привіт пари/будні/робота/ще якісь хобоття/ну як завжди. Бувайте, люди з рюкзаками. До наступної авантюри...


Р. S. Всім дякуватиму за коменти з приводу того, що тут написала. Сама знаю, що багато вийшло...
А взагалі я з ACIS-ом їздила вперше. Нічого, сподобалось. Як там: не такий страшний чорт... J



 

 
 Комментарии

 

 

Добавление комментариев доступно только зарегистрированным пользователям!

 

 

   Copyright © 2001-2016 ACIS