ACIS

 

список статей

Автор (источник): ЕвгЭн
Опубликовано: 2008-07-14

Дата похода: 21-22.07.07

 

Під Дніпропетовськ!( перша спільна експедиція запорізьких та дніпропетровських дігерів)
 

 

http://poterna.borda.ru/?1-16-0-00000005-000-10001-0

Субота, 21 липня. День перший


Пролог,
або Краще пізно, ніж рано...


Прокинувся я неприпустимо пізно: в 5.05 ранку. Перша думка в ще сонному мозку: сьогодні щось має статися. Щось страшне і важливе. ЧОРТ!!! Сьогодні ж поїздка в Дніпропетровськ! Треба подати руку допомоги місцевим дігерам. А я навіть не написав план експедиції, не склав табличку найцікавіших місць для дослідження!
Встаю, хитаючись аки зомбі. І починаю гвалтувати комп»ютер, який чомусь не хоче працювати в таку рань. Від гупання по клавіатурі прокидаються дружина, син, кішка і морська свинка. І давай нявчати, плакати, хрюкати, вищати, лаятися , дряпатися, кусатися, намагаючись зупинити творчий процес, затягти мене в ліжко, обмотати ковдрою і не пустити в Днєпр. На щастя, я виявився трохи сильнішим за них. Кілька подряпин, укусів і синців - невелика ціна для свободи. ...
... Папка з роздрукованою інфою звично лягає під ремінь рюкзака, ноги самі встрибують в кросівки. Все! На виліт!
Вокзал: Люки і глюки
Запорізьких дігерських традицій я не зрадив: спізнився на зустріч
Правда, шукати колег по захопленню не прийшлося: Група молодих людей під вокзальним годинником - це були на 1000 відсотків дігери!
Горді силуети, щасливі вирази облич, сувогрого вигляду берці на ножиськах, невеликі, але набиті до невміняємості рюкзаки. Я навіть не питав, хто вони. Підійшов , простягаючи руку у привітанні.
- Крес!
- Тейур!
- Кит!
- Жека!
- Альт!
- Барбері!
Чотири хлопці, дві дівчини. Тисну руки.
З ними ми пройдемо у саме пекло, і повернемося назад...
Почали з вокзалу. Збудований в часи Катеринослава (після цього сто разів перебудований), він не міг не мати підземних ходів. Хоча б – дренажок, , що ведуть потік дощових вод у Дніпро. Наша колоритна група бродить між коліями, вганяючи в ступор вокзальну службу безпеки. Але ні одного дренажного отвору! Лише нудні одноманітні люки гідрантів. Все стало зрозуміло, коли ми дійшли до віадука – автомобільного проїзду під коліями. Коли його прокопували – знесли метрів 15 грунту, разом з усіма можливими підземеллями. Або ВОНИ ГЛИБШЕ! Помітивши підозрілу дірку прямо посеред автодороги під коліями, вирішуємо прислати туди розвідгрупу, колись потім.
Потім був звичайний дніпропетровський трамвай, байки запорізьких і дніпрянських дігерів.
Дівчина-журналіст з простим нєфорським іменем Альтпунк домовляється зі мною про інтерв»ю. Кит і Тейур пригадують декілька місць із входами під землю. А я сиджу й думаю, що в цьому дивовижному мільйонному місті просто дивом не виник свій дігер–клуб. І зараз рахунок до його створення пішов на дні...
- Ти нас навчиш? – питає Барбері. А я розумію, що вона уже все вміє. Ми всі вже все вміємо. Тільки не всі знаємо про це.


1,5 км під Катеринославом

Кит впевнено виводить нас до заваленої сміттям балки на розі вулиць Паторжинського й Виконкомівської. Спускаємося в засмічені зарості біля мажорної кафешки . І ледве тамуємо крик захвату: в кількох метрах – загадкова, викладена цеглою древня арка вражаючої п»ятиметрової висоти. Річка, що на дні балки, з ревом зникає в іі темних глибинах. Похапцем перевдягаємося, впівголоса регочемо(щоб не почули охоронці кафе і мЕНТліція), напинає мо каски з ліхтарями на голову. Барбері з моєю допомогобю замотує ноги пакетами для сміття, і зверху закріплює скотчем. Правда, скоро саморобна гідроізоляція порветься, і бідна дівчина так і піде по мокроті... Альт сміливо одягає захист для голови під оптимістичною назвою «мозкозбірник» :0))). І наша команда шльопає бахілами по струмку, зникає в підземеллях. Широченний хід, звиваючись як удав, зникає під містом. Звуки мегаполіса зникають. Тільки вогке цегляне склепіння, шум води і зірочки наших ліхтарів у темряві. То справа,то зліва з»являються відгадлуження.То сучасні – бетонні труби, грубо врізані в древній тонель. То старовинні - арочні, які підводять невеличкі водяні потічки в основний великий потік. Давня дренага – це свого роду дерево, в стовбур якого входять більші й менші гілочки. Крес і Жека дивляться одне відгалуження, Тейур і Кит – інше. А я йдучи за руку з Альт, в захваті дивлюся на мертво злютовану цегляну кладку. Видно,що спочатку це були стіни набережної, а потім на них поставили арку. При цьому – ніяких наскрізних тріщин і обвалів. Зроблено на совість . Зараз так вже не будують. Мабуть, совість зникла...
Підсаджуємо Кита в черговий бічний тонель, з якого б»є світло і чути гуркіт транспорту. Наш розвідник через грати дощоприймальника впізнає проспект Карла Маркса. Оце ми пройшли! І ще не кінець! Ми вже маршируємо по викладеній цеглою підлозі. Але після кількох поворотів рівень води – вищає, і далі йти всі не можуть.
Пора в розвідку й мені. Кит, як виходиьть з його імені – не боїться глибин, і готовий іти зі мною. Ми зв»язуємося мотузкою як альпіністи, і рушаємо в темну безвість. Віддаю останні поради: якщо нас не буде 10 хвилин – за розвідгрупою вирушає рятувальна група з двох чоловік. Якщо це не дає результату, або рятгрупа теж зникає – решта троє прориваються на поверхню і здіймають тривогу.
Вода все вище. Кита рятують високі штани – заброди. А мої бахіли майже до кінця у воді. А треба й ти далі. В кожного дігера буває вибір – досягти мети чи вернутися сухим і чистим. Дігер в мені перемагає людину . Крок, два – і бахіли повні води. Мені вже все одно. Друзі світять ззаду, особливо допомагає звірського вигляду прожектор Тейура. Коли рівень води доходит вище поясу, ми вже ледь його бачимо. Попереду чи завал, чи затор із пет-пляшок. Але вода проходить десь під ним. Якщо хіхд зовсім заб!є сміттям, вода піде у грунт, і в діловому центрі міста будинки сядуть під землю.
Ледве видраючи ноги з муляки, вертаємося. І вся група, вислухавши нашу оповідь, рушає назад на вихід. Ми пройшли під історичним центтром Катеринослава не менше 1,5 км в один бік!
Смітник на Паторжинського дивним чином контрастує з мегасучасними кварталами бізнес-центру.
Розоряємо найближчий магазин, і лишаючи на підлозі сліди бруду, сунемо на вулицю в бік лавочок. Хітом сезону стали молокопродукти, чорний хліб і бублики.
Крес розповідає про підземелля свого рідного Павлограда – там є козацькі ходи! І дігери, нащадки козаків, вже їх розкопують. Я дістаю свого «козиря» - розповідаю про катакомби в селі Скельки. Якщо дніпряни завітають до нас – цей кам»яний 10-кілометровий лабіринт буде найцікавішим етапом їх подорожі...

Від-спеко-сховище

Жарюка тим часом досягає плюс 37 в тіні. Тим не менше, мокнути ми покищо не хочемо – і вирішуємо глянути бомбосховище в скверику між університетом і парком Шевченка.
Чесно кажучи, воно досить невелике. Але збережене в ідеальному стані. Обидва кисневі фільтри працювали, балони для води - справні, ВОДА БУЛА В КРАНАХ!!!! Частина людей скористалася туалетом(діючим!) , частина розпочала фотосесію. А я став накидувати схему обєкта. Він розташований у вигляді вузьких паралельних кімнат, 1.5на4 метри кожна – і загальною площею 9 на 15 метрів. Чисто, прохолодно, затишно – ми вирішили при нагоді провести тут вечірку.
Але треба йти далі.
Безумна спека, по дорозі до парку вивчаємо старовинну архітектуру. По будинках можна побачити, є у них древні підвали, і чи ведуть звідти підземні ходи. Тим часом Барбері йде з останніх сил. Знімаю з неї рюкзак, а вона безсило намагається відбиватися. Але потім здається...
Так ми дочалапуємо до парку. Латаємо розтерті в кров ноги Барбері, Альт фотає нас для газети і для історії. Звиклі до підземної прохолоди, ми не витримуємо спеки, яка вже досягла денного піку. Тейур бере ситуацію в свої руки, і рятує всю групу, завівши її в підземні прииміщення стадіону. Злазимо по дереву в бетонне провалля і потрапляємо в недобудовані кімнати для спортсменів.
Тут плюс 13!!! Не жарко!!! Пройшлися по руїнах радянського спорту, і по стильній бетонній теплотрасі прямуємо до іншого виходу. Але в місці невеличкого спуску тонель майже до стелі залитий водою. Нам не пройти. Розмірковуємо про грунтові води, які відрізали нам шлях...
Цвинтар в кінці тунелю...
Ще одна спроба знайти древній тонель - на кладовищі коло вулиці Горяної. Тейур каже, що друг тут бачив хід. Павлоградці йдуть в розвідку вниз балкою, я – вгору. За сміттям не видно ніяких ходів. Вертаюся на кладовище. Крес і Жека приходять з затримкою, але вони знайшли ДВА ходи! Наша балка виявилася лише притоком більшої. І в її верхів»і ми подивилися сучасну недобудовану лівньовку. А внизу – старовинну, кладену з граніту на бетоні, яка йде під залізницею ще з 19 століття. Переконую всіх лізти по ній . Але мабуть помиляюся в розмірах. Тонель склав метрів150, і спочатку був терпимої висоти 1,8 метри. Тоді ставав все більш замуленим. 1, 5 метри, 1,3, 1,2... Каски глухо стукають об виступи на стелі. А вона все нижче. 100 сантиметрів, 90, на 80 дівчата спиняються. Я йду далі. Останні 10 метрів - хід сантиметрів 45. Я долаю його на ліктях. Тоді пірнаю назад, і ми починаємо виносити рюкзаки дівчат. Грязюка звисає з рук і ніг кілограмовими клаптями. Але Барберрі умудрилася вилізти зовсім чистою. В мене здають нерви, і я пробую вивалити виористані пакети і пляшки від води прямо в балку. Але друзі м»яко зупиняють мене. Сміття винесемо у контейнер. Дігерські традиції - незрушні. Брудні й щасливі, ми проходимо крізь мікрорайон і набережну, місцеві кидають на наших жінок закохані погляди. Але не займають: надто вже суворий в нас вигляд /-))))


Купання в Дніпрі....

О –о-о... Дігерка в будь-якій частині світу мала б закінчуватися купанням у Дніпрі... У наших двох містах, на щастя, це можливо. Відмиваємо бруд, поруч п»яна компанія горлає пісні про особливості статевого життя робітничого класу. І тут на нас нападають якісь скажені мурахи, і кусають, причому підступно близько до тих місць, про які співають наші сусіди... Але це не затьмарює щастя. Крес, Жека, Кит і Барбері прощаються до завтра. А ми повз стару водокачку(треба колись дослідити!) йдемо на зупинку. Альт встигає взяти в мене йнтерв»ю, і ми знаходимо вхід в досить перспективну теплотрасу... А потім здіймається шквал з грозою. Ми з Тейуром їдемо ночувати до нього , Альт – до себе додому. По дорозі ми продовжуємо планувати завтрашній день. І тут в розмову втручається місцевий житель, і розповідає про входи в оборонні підземелля ЮМЗ – десь в районі криворізького повороту. І по ходу «зливає» нам дані про пару підземних річок. ..
Знайомлюся з батьками Тейура ( до речі, чудовими людьми!) Його батько навіть виявив бажання якось лізти з нами. Після вечері ще довго медитуємо над картою міста, поки остаточно не поринаємо в підземелля сну...


А це - типу друга частина )))))))))))))


Неділя, 22 липня. День другий


Пролог: Добрим словом і лопатою...

... Переді мною – потвора підземель. Демон, в якого тіло дракона, крила кажана, страшна паща тиранозавра, ікла мамонта, і ...очі мого головного редактора. Але йому не пройти. Руку приємно гріє древко зброї. І не проти таких билися в катакомбах... Змах, другий...
І тут я прокидаюся. У спальнику, на підлозі в Тейуровій квартирі. В руках саперна лопата. Стара звичка мандрівника – спати зі зброєю під головою...
За півгодини рюкзак вже спакований, вимиті звечора бахіли згорнуті, перевірені ліхтарі. Стакан соку – і вперед! Короткий набіг на супермаркет за батарейками спуск в найкоротше і наймолодше у світі дніпропетровське метро. Перед цим ще встигли подивитися кілька дірок в районі Озерки. По одній, на дні засипаної балки, шурує потік води – чистої, без запаху каналізації. Колись і тут буде занурення під землю...
Ну, ми з Тейуром не могли не спізнитися. Не будь ми дігери!...


«Аптекарська» пригода

А нас поменшало. Крес із другом поїхали в Павлоград, у свої таємничі козацькі ходи. І тепер троє хлопців, і двоє дівчат дружно рушили на вулицю Робочу. Були в мене розрахунки, що там йде старовинний тонель. Але розрахунки виявилися приблизними, і ми з годину блукали Аптекарською балкою. Під кінець я з відчаю відібрав в Альт пакет, в Барбері - рюкзак, і ломанувся в бік імовірного тонелю. Ззаду дівчата зітхнули з полегшенням, бо вже вибивалися з сил. А тоді Кит відібрав пакет Альт у мене...
До входу в тонедь ще йти, а шлях перегородили руїни й зарості. Залазимо в покинуті садки і двори, взуваємо бахіли. Я знову намотую на ногах Барбері готичні чорні гетри з пакетів і скотчу. На цей раз вони вийшли на славу – і не промокли. До тунелю йдемо прямо по руслу річки – бо все довкола заросло шелюгами і кропивою. Спереду чути крик Кита: він побачив заповітний тонель...
Але це – лише дуже широкий, метрів 60, арочний міст. Не цегляний – з кованих сталевих дуг позаминулого століття. Під цим мостом я пробиваю бахілу об гвіздок. Щоб не шукати медикаментів про торбах, не бігати по аптеках Аптекарської балки , припалюю ногу кількома сірниками. І – далі по руслу ріки. По дорозі прийшлося погиркатися з осатанілою місцевою жителькою. Вона сприйняла нас за екіпірованих для підземних крадіжок бандюків. Я запропонував їй своє посвідчення, і вона похапцем змилася.. бідна жінка так і не втямила хто ці дивні люди в касках, шортах і бахілах... Тут вже не може бути помилок – дійсно перед нами старовинний хід, найстаріший з усього баченого. Тому – замулений. При ширині чотири метри висота – не більше двох. Нутром чуємо , що маршрут буде непростий. І я хочу піти сам. Зі мною знову викликається Кит. І наша розвідгрупа зникає в нетрях... Арочний хід скоро стає сучасним прямокутним. Але висота залишається. Кит у забродах форсує повні води ковбані, і майже зникає попереду. Зі стін стирчить іржава арматура. Повз нас порпливають порожні пляшки... Подолавши з півкілометра – вертаємося, бо колеги вже мабуть почали хвилюватися. А тонель і не думає закінчуватися, лише стає вищим...
Почався він коло провулка ***кий, 2, і був пройдений нами до автовокзалу. Судячи по рельєфу, він тягнеться під авто-, залізничним вокзалами, і десь за заводами впадає у Дніпро...


Скелі і сльози ;-)))

Чому часу стає так мало, коли тільки-тільки зустрів потрібних людей, коли тільки ввійшов у смак?...
Ми вже не встигнемо сьогодні пройти ні одного метра підземель. Перехиливши по молочному коктейлю і зжерши по моЖрозиву( от ШО за молочно-дігерська дієта!), їдемо на Комсомольський острів. Там на гранітних скелях, ми повчимо найпростіші прийоми спуску на мотузках. Карабін. Система. Спусковик. Пара рукавиць. Мотузка, прив"язана намертво до дерева.
От і все, що потрібно дігеру для спуску в підземелля, глибше 4 метрів. Перший пішов Тейур. Здавалося б, без тіні страху. За ним, трохи хвилюючись, Кит. Дівчата дещо вагалися, Альт навіть думала вертатися. Але подолала себе. Коли спускалася Барбері, на мості поруч вже витріщалася юрба гуляк. Двоє навіть вчинили бійку за краще місце для спостереження. А ми все спускалися... Завершальним трюком став спуск трьох рюкзаків на мотузках: «ковбаскою» – тобто своїм ходом по скелях. Так спускають дітей і новачків...
І ось ми на зупинці. Альт задає останні питання свого інтерв»ю. Тоді починає розпитувати Кита...
Я механічно обтрушую рюкзак, а сам слухаю і слухаю це нове для мене місто. Вдихаю його на повні груди. І десь у глибині єства зріє рішення – ми об»єднаємося, створимо єдиний дігерський клуб, куди на рівних ввійдуть запоріжці й дніпряни...
Але за три хвилини я поїду. І невідомо коли я побачу Барбері й Кита, Альт і Тейура – які стали такими рідними за неповні два дні. З якими ми стали одною спрацьованою командою – забивши бовт на всі хвалені методики з командного менеджменту!...
На очі навертаються сльози. Тисну руку Тейуру, даю п»ять Киту – але він каже, що проведе мене до автобусу... Тут на обрії виникає маршрутка в бівк автовокзалу. Я даю руку Барбері, а тоді згрібаю її в обіймах, і тримаю рази в три довше ніж дозволяє етикет. Пригортаю Альт, поклавши бовт на погляди перехожих. Хлопці повторюють цей ритуал, і ми стрибаємо кожен у свою маршрутку. Дігери не плачуть, хіба що бризка в дренажці потрапить в око...
Кит саджає мене в автобус. І ось уже за вікном пропливають соняшникові поля Придніпров»я. А ми побачили менше сотої частини підземних красот цього міста!...
Дніпропетровська експедиція промайнула як сон. Як соняшник за вікном. .. Дивно, дігери чомусь більше за інших люблять сонце. Бо час від часу його втрачають...

 

 
 Комментарии
RealAvatar | 13.02.2012 23:22    
А нет ли из Павлограда никаких рассказов про вылазки? Уж интересно про свой родной город узнать что-то новое.

В любом случае, ещё в школе были слухи, что из четвёртой школы есть ходы до ДК Машиностроителей, а от него — аж до Литмаша. Сам видел в подвале LRV длинный туннель, уходящий в сторону Литмаша, прямо под дорогой, мимо интерната должен проходить как-то.
 

 

 

Добавление комментариев доступно только зарегистрированным пользователям!

 

 

   Copyright © 2001-2016 ACIS