ACIS

 

список статей

Автор (источник): Ghost
Опубликовано: 2006-10-19

Дата похода: 07.08.03

 

Печерні міста Криму
 

 

Склад групи: Ghost, Diablas, Shtig, Nevisoclik Назви сіл, печерних міст та монастирів наведено російською мовою

Почалося все з того, що на форумі ACIS'у хтось запитав, чи плануються діггерки в Криму, на що Diablas відповів, що діггерок не планується, але відбудеться похід по печерних містах, різних Демержах та компанії і, нарешті, по печерах. Я подумав, що це найкраща нагода для мене, щоб не нудитися в черговий раз з батьками в санаторії, а зайнятися улюбленою справою — полазити де попало! Крім того, мене дуже влаштовувала думка про те, що лазити я буду не просто з хорошими людьми, а з діггерами!


Після довгих переговорів через мило й по телефону і домовившись з Diablas'ом бути на зв'язку, я поїхав з батьками в Крим, щоб провести з ними чотири нудних дні за чудовою програмою «сніданок-пляж-обід-пляж-кросворд-вечеря-телевізор-сон». На третій день пропало всяке бажання лізти в воду. Але четвертого дня мене, нарешті, відправили в Сімферополь зустрічати своїх діггерів. Я два рази обійшов вокзал у пошуках місця зустрічі — дворика з фонтаном, купив улюблений журнал, і сів чекати.

Зустріч. Чуфут-Кале і Етадор.
Через 45 хвилин навпроти мене сіли двоє нефорів з рюкзаками. Я звернув на них увагу, але мені було ліньки до них підходити і запитувати, чи не діггери вони випадково — мене куди більше цікавила стаття про цифрові фотокамери. Просто до часу зустрічі залишалося ще 15 хвилин, і я не хвилювався. Але тут ліва кишеня почала бити мене по нозі, і я взяв трубу. Мені телефонував Diablas:
— Привет. Ты где?
— На місці. Біля фонтану.
— Ты нас видишь?
Так як я вже не сумнівався, що я бачу саме їх, я поклав трубку, чим викликав подив Diablas'а, який здивовано дивився на екран своєї, в той час коли я тягнув до них торби. У мене був старий радянський рюкзак і новий Adventure'ський спальник, причому дуже великий і теплий. Нефори відрекомендувалися, як Diablas та Shtig. Ми взяли по пиву, після чого мене залишили стерегти рюкзаки, а самі пішли відносити комусь на хату спелеоспорядження. Перед цим мені дали ознаки Тані, на яку я мав чекати: «Маленькое, кучерявое, улыбается, и с большим рюкзаком».

Я встиг випити півпива, коли до мене підійшла якась жіночка і відрекомендувалася, як мама Тані. Я сказав, що ми тут на неї чекаємо, піля чого мама пішла шукати Таню. Коли пиво майже скінчилося, нашими рюкзаками зацікавилася досить приємна особа, яка дуже підходила під Дьябловський опис Тані, але без рюкзака і посмішки :). Я не наважився заговорити першим до чарівної дівчини (а можливо, був дуже зацікавлений особливостями передачі інформації за протоколом RS-232 :) — вона звернулася до мене першою. Звичайно ж, це була Таня. І тільки-но вона довідалася, що я охороняю саме ті рюкзаки, які їй потрібні, вона полетіла за своїми речами, а я тут же допив все своє пиво. Через хвилину прийшли Diablas та Shtig. Потім — Таня і ще одна особа, яка, за словами Тані, буде з нами лише три дні. Звати її Надія. Після походу всіх крім мене до машини і розмови з батьком Тані, під час якої Diablas'у було досить виразно розказано, де опиниться його голова у випадку яких-небудь проблем з дівчиною, ми перебралися в тінь. Після цього Diablas та Shtig пішли домовлятися в якійсь установі про дозвіл ходити де попало (відмазку від лісничих).


По дорозі до машини, з водієм якої Diablas встиг домовитися про поїздку, нас перехопив інший водій, який погодився довезти нас до місця на 5 грн дешевше :). Ми завантажилися в його тачку і поломилися. По дорозі Diablas встиг розповісти водію все, що міг — і хто ми такі, і куди ломимось, і про діггерів, і ще про купу всього. Водій був просто в захваті від його слів. Особливо йому подобалося слово «шарились» — кожного разу, як він чув це слово, його радості не було меж. Мабуть, йому дуже рідко вдається возити людей з настільки багатою мовою, як у Diablas'а :)


Приїхали в Бахчисарай, а вірніше, в найдальший і найзабитіший його куток. Але місце виявилося людним — туристів туєва хуча. Ми розпрощалися з нашим водієм, купили пива і пішли вгору, по дорозі постійно забуваючи Таню. Такі от ми потвори. Зупинилися тільки біля Успенського монастиря — першого печерного монастиря, що я бачив, до того ж працюючого. Ми з Shtig'ом пінялися і пошарились всередині, але особливо йти було нікуди. Фоткати було заборонено. Після спуску до своїх ми допили пиво і знову пішли вгору. По дорозі продавалося багато різних сувенірів та іншого сміття, яке можна зустріти в Криму на кожному кроці. Diablas запитував у всіх олію з дивною назвою «каепута», чи щось типу того, але ніхто не мав такого рідкісного зілля. Diablas'у це дуже не подобалося. Після повороту направо в балку людей не стало. Стежка була вузькою і вела вгору крутіше. Через 100 метрів ми прийшли на місце стоянки. Поставили палатки, розклалися. При цьому Diablas сидів і давав команди, що йому дуже подобалося. Треба відзначити, що у нього чудові організаторські здібності. Тут я вперше звернув увагу на особливості мови Shtig'а і Diablas'а. У них дуже часто фігурувало слово «хобот», значення якого я не знав (це був мій перший день спілкування з ACIS'ом), а також різні форми дієслова «напасаться», яке було для мене ще менш зрозумілим. Але народ сказав, що я скоро звикну :)


Перекусивши і склавши речі в палатки, ми пішли напасатися :) залишками міста Чуфут-Кале. До міста вела дорога серпантином, яку ми нахабно ігнорували. В місто можна було пробратися через стіну в двох-трьох місцях, які Diablas, на жаль, забув. Тому ми підійшли до головного входу, сподіваючись на плідну розмову з бабусею, яка продає квитки зі знижками студентам до 90-95% :). Але нас зустріли охоронці, зовсім не налаштовані робити якісь знижки. Довелося заплатити 15грн за всіх, а гроші вкинути в щілину в будці, що Diablas'у дуже не сподобалося. Пройшовши вперед, ми побачили перед собою схожу на сир скелю, з неглибокими печерками, іноді сполученими між собою отворами в стінах, стелях і підлогах. Видершись нагору, ми пішли по дорозі на схід. Виявилось, що печери несли суто службове значення, а люди жили в дерев'яних будинках, які не збереглися. Першою кам'яною спорудою був храм. На жаль, вхід всередину був замурованим. Поруч стояла така сама хата, але з дерев'яними дверима, теж зачиненими. Пройшовши далі, ми побачили щось на зразок «Купола Эха» на Лисій горі, тільки з більшою надземною частиною. Diablas сказав, що такі криниці використовувались для збирання дощової води, яка використовувалася в побутових цілях. В 15 метрах від криниці зліва стояв кам'яний мавзолей, з гратами на дверях і купами туристських монет всередині. Ми пройшли повз нього і підійшли до воріт, після яких справа і зліва побачили ще дві кам'яні споруди. В правій, за словами Diablas'а, ще й зараз хтось живе. Попереду на нас чекали ще одні ворота, але ми пішли вліво, де сіли на краю кручі милуватися краєвидом. Намилувавшись до відсиджених сідниць, ми з Diablas'ом пішли далі, залишивши всіх щось досліджувати (пам'ять не дозволяє згадати все). Ми видерлись на стіну в пошуках перелазу, але за нею був рів. Почекавши відставших, ми перейшли на кут між східною та південною стінами, де знову сіли милуватися краєвидом і заціняти можливість перелізти в цьому місці через стіну. По дорозі назад ми шукали місця безпечного залазу в місто, а Diablas пробував вийняти з мавзолею гроші. До входу ми дійшли, коли вже було темно. Ми залізли в якусь печеру в пошуках нещодавно розкопаного колодязя, але на шум прибігли охоронці і нам довелося вийти за межі міста, яке вже годину було зачинено. Охоронці сказали нам, що колодязь не в місті, а поза ним, при дорозі. І дійсно, якби ми йшли в місто по дорозі, то наткнулися б на вхід і підземелля. Туди вели сходи під дахом, але це був лише «передпокій». Через 10 сходинок на нас чекали двері. Хтось знайшов ключ, і в усіх нас відразу прокинулися діггерські інстинкти. Але всі спроби проінсталювати ключ скінчилися невдачею. Очевидно, він лежав тут саме для таких, як ми.


Ми повернулися до табору і виявили над табором лежачого на дорозі чувака, який поздоровався і запитав, чи не бачили ми тут його друзів-індіанців, і чи не знаємо, де знаходиться місцевість під назвою Етадор. Diablas не зміг згадати таку назву і висловив припущення, що деякі назви відомі лише обмеженій групі людей. Індіанець попросив дозволу переночувати біля нас, ми не стали заперечувати, після чого він прямо на стежці і заснув. Вечеряли ми по «рабоче-крестьянски» (© Diablas) — печивом і водою. Після цього дівчата з торбами лягли в великій палатці, а ми — в меншій. Було жарко, ми довго розмовляли і приколювались, котилися один на одного, потім заснули і ще два рази просиналися з матюками один на одного. Одним словом, виспались добре :).
День другий.
Цвинтар, гора Чуфут-Кале, Етадор і Тепе-Кермен.

Я прокинувся, як тільки-но почало світати. Спати більше не міг — спальник був мокрим від конденсату, що стікав у нього зі стінок палатки. Виліз. Таня сиділа біля сіоєї палатки і читала. Їй теж не спалося. Так як у мене чтива не було, я приніс трохи дров. Потім встали Diablas та Shtig і… тут у мене провал в пам'яті :) Пам'ятаю лише вчорашнього індіанця, який довго напівлежав над картою (мабуть, шукав Етадор) і пив якесь пійло з пляшки на зразок винної, потім поспав, а вставши, ще раз запитав у нас місцезнаходження Етадору і зник.

Пізніше ми розбудили Надю, похавали рисову кашу з молоком, хоч ми з Shtig'ом настоювали на каші з тушонкою. Потім я і Shtig залишились збиратися, а всі інші пішли на екскурсію в колодязь. За годину їхньої відсутності ми встигли розвішати спальники для сушки, і все. Після повернення компанії з порожніми пляшками (на Тепе-Кермені немає води) ми теж пішли в колодязь, взявши квест назбирати по дорозі ще пляшок.


Біля входу в колодязь сиділи двоє молодих чуваків, один з яких весь час складав мелодію для мобілки, а інший довго сміявся і не хотів вірити, що це саме Shtig зображений на учнівському, але все-таки пустив його за дитячу ціну. Я пройшов як повноцінний дорослий, хоч на учня більше схожий був я (мені всього лише якихось 19 років :). Колодязь, згідно плану, являв собою «складну гідротехнічну споруду», яка мала пологий хід, що вів до ствола, з яким сполучався на глибині, що дорівнює… забув :E. Хід має прямокутну форму, зі сходами і сталактитами в кінці. В місці сполучення його з колодязем конструкцією передбачено резервуар для води, яка використовувалася… поганий був ранок, я забув — чи то для побутових цілей, чи для пиття. Вниз вів гвинтовий хід, видовбаний з каменю — уявіть собі щось типу форми, в якій відливають гвинт для м'ясорубки (або просто гайку зсередини). Одним словом, аналогів йому в світі не існує. Зверху пробивається денне світло. Внизу — спуск глибиною 25м. В кінці спуску — два резервуари: в перший потрапляє дощова вода, а в другий вона перетікає після відстоювання. Ми з Shtig'ом зачекали, доки прості туристи втечуть на вулицю грітися, і заходились фоткати. По дорозі назад екскурсовод розказав нам персонально ще пару несуттєвих фактів, допоміг фоткати коридор і наскельний малюнок, і відпустив.


Коли ми повернулися, дівчата набирали воду, а Diablas просто сидів — не було ким командувати :). Ми зібралися, порозпихали пляшки з водою по рюкзаках і пішли вгору. Підйом був не дуже важким, хоч для мене він був першим. Нагорі ми вийшли на дорогу, але Diablas знав коротший шлях — через кущі, по стежинці. Коли ми почали потроху спускатися, Diablas висловив припущення, що ми взяли занадто вліво. Але було вже пізно. Ми спустилися до сатровинного цвинтаря з сірими надгробками з написами на невідомій мові. Серед могил зустрічалися і дуже великі — в ті часи «мажори» теж існували. Особливо мені сподобався пам'ятник з білого мармуру висотою 2-3м, що датується XVIII століттям. Ми пофоткалися і пішли далі. Після чергового підйому ми натрапили на дорогу, яка, нарешті, мала вивести нас, куди треба. Тут ми зустріли сім'ю туристів — Дмитра, Наталку та їхнього малого Льошку. Вони запитали у нас дорогу в Машино чи Кудрино, і Diablas охоче розгорнув свою карту. Для всіх інших це означало довгий привал з напасанням кизилом. Після оговорення плану дій всі поломилися до найвищої точки гори. Там всі скинули рюкзаки під кущем і розбіглися для огладу краєвидів. Забув сказати, що гора називається Чуфут-Кале. Після милування краєвидами і горою Тепе-Кермен, яка стояла посеред долини, я заліз на тріангуляційну вишку і просидів там до самого відправлення.


Спуск був цікавим та небезпечним. Постійні камінці, що вискакували з-під ніг тих, хто йшов згори, не давали розслабитись. Та й ті, що були у мене під ногами, на кожному кроці котили мене вниз, і я мусив триматися за будь-яку травинку, щоб не скотитися самому. Внизу був чудовий хвойний ліс і дорога на Машино-Кудрино, але Diablas переконав наших супутників сходити на Тепе-Кермен: ми набрали стільки води, що вистачить на всіх.


На початку підйому нас зустрів вчорашній індіанець, і ще раз запитав, чи не знаємо ми, де тут Етадор. З тих пір Етадор почав фігурувати в наших приколах. Взагалі підйом був в кінці дуже схожий на спуск з Чуфут-Кале. Але Diablas розказував, що найстрашніший підйом чекає на нас в Шулдані, і назвав його «90 + 10». Чому саме так, я не запитував. Підійшовши до перших печер, ми зупинилися перепочити. Ці крайні печери служили для проживання в них домашніх тварюк. А ще звідси відкривався чудовий краєвид — навіть море було видно! Після прогулянки по цих печерах ми пішли на вершину. Вона виявилася плоскою, але з печерами. Їх тут близько 300. Ми обрали собі двокімнатну, хоч були і більші. Наші супутники вирішили не уподібнюватися печерним людям і поставили палатку. Далі у мене знову провал в пам'яті, пригадую лише вечерю. Потім ми з Shtig'ом зробили пару спроб сфоткати захід Сонця. Потім довго сиділи біля багаття і розмовляли ні про що.


Спати всі, крім Diablas'а, лягли в печері, а він виліз на вулицю, щоб помилуватися зірками. Я б теж з ним виліз, якби їх було краще видно — майже повний Місяць псував всю картину. Я завів будильник в мобілі, щоб не прогавити завтра схід Сонця. Потім ми довго не давали спати Наді своїми розмовами. Потім зверху почулися голоси з московським акцентом. Потім прийшов Diablas і сказав, що ті голоси завжди приходять сюди вночі, а ми зайняли їхню хату, і якби не він, нам би довелося шукати іншу. Потім я довго не давав спати іншим, бо при кожному русі мій спальник дико шарудів. Коли нарешті всі затихли, прозвучав будильник. Я встав, зачекав Shtig'а і Таню, довго і безрезультатно будив Diablas'а, після чого ми плюнули на нього і пішли на другий кінець гори. Було холодно і тихо. На місце ми прийшли першими. Потім прийшов чувак зі спальником, привітався з нами і ліг. Ми подумали, що непогано було б принести сюди і Diablas'а. Потім прийшло ще кілька людей, але Сонце все не показувалося. Воно ніби дражнило нас. А потім несподівано викотилося з-за гори. Я зробив пару фоток, і ми пішли назад. Diablas все ще лежав у своєму спальнику, виконуючи якісь конвульсивні рухи.
День третій. Качи-Кальон.
День почався з того, що ми залізли назад у свої спальники і позасинали. Прокинулися о 10, але вставати не хотілося. Потім прийшов Diablas і всіх підірвав. Ми неохоче піднялися, поснідали і пішли гуляти. Спочатку зазирнули в християнський храм, потім спустилися нижче і полазили по приміщеннях для худоби, потім всі пішли в зворотному напрямку і зникли, а я заходився себе фоткати і мало не роз#$%@ив фотоапарат, що дуже зіпсувало мені настрій. Знайшов своїх — вони, виявляється, шукали якусь альтернативну дорогу вниз. Потім нагорі мені дуже захотілося сфоткати ящірку на краю прірви, але Shtig їх розлякав. Потім ми виявили, що наші супутники вже давно зібралися і давно чекають на нас. Ми не дуже швидко зібралися і почали спуск по вчорашній стежці. Внизу звернули на дорогу і пішли в сторону траси, недалеко від якої ми попрощалися з нашими супутниками і прогавили автобус. Diablas полегшено зітхнув — при малому він мусив постійно фільтрувати свою мову від матів, які він так любить юзати, і цей процес виглядав дуже кумедно — чувак запинався після кожного слова.

До наступного автобуса залишалося чекати годину. Тому, покинувши Shtig'а з речами, ми пішли через сад до річки, по дорозі зриваючи і куштуючи яблука. Річка виявилась холодною та мутною, що не завадило нам попити з неї води і набрати з собою. Повернувшись назад, ми погодували Shtig'а яблуками і забрали у Наді непотрібні їй речі — вона нас покидала. Ми доїхали автобусом до Баштановки, попрощалися і поломились на пошуки пива. Знайшовши пиво, ми сіли під кіоском, проінсталювали пиво і пішли шукати місце для стоянки — воно знаходилося далеко за селом. Поставивши палатку і склавши у неї речі, ми перебрели річку і пішли на Качи-Кальон. Підйом до цього монастиря видався мені найважчим з усіх — порода була дуже м'якою і кришилася під ногами. Але нагорі на нас чекали печери і джерело. Потім ми пройшли вліво, де печери продовжувалися за страшним обвалом. Туди можна було пройти, але тільки будучи повним психом — треба переступати через прірву в дуже незручному місці. Хоча монастир припинив своє існування не так давно — в 20х роках. Спустившись, оглянули витесаний в камені храм і утворений впавшим камінням грот, де я гарно розсадив лоба. Потім перейшли річку через систему шлюзів і довго шукали свою палатку. Після чергового провалу в моїй пам'яті ми з Diablas'ом пішли в село по пляшку «5-50». Коли ми повернулися, все стояло так, як було — як наче Shtig і Таня нічого й не робили. Навіть за водою ніхто не сходив, не кажучи вже про дрова. Мені було доручено сходити за водою і розпалити вогнище. Потім ми похавали кашу з сардельками, попили чай, поговорили про переваги і недоліки фреймів, а далі нічого не пригадую — пляшка скінчилася, пиво теж було допите. Пам'ятаю тільки, що інсталяція була не дуже вдалою — мабуть, нам продали щось самопальне і неліцензійне. Ми з Diablas'ом ходили по різних гармонічних кривих, а потім лягли спати в одну палатку. Таня і Shtig ховалися від шкідливих випарів в іншій.
День четвертий. Вселенський облом і Шулдан.
Я прокинувся, як завжди, перший. Пішов до річки і довго думав: «купатися чи не купатися?». Купатися. Одна лиш тільки мить — і я знову на березі. Дуже холодна вода в гірських річках. Я погрівся на сонці і пішов до табору. Всі спали. Я приніс дров, і більше нічого робити не хотілося. Я побродив навколо, доки всі встали, а потім заліз у палатку валятися. У інших стан був не кращим — всі були наче варені. Один тільки Diablas охоче давав розпорядження. Таня ліниво пішла по воду, Shtig просто кудись зник, а я розглядав якусь залізяку з Дьябловського спелеоспорядження. Він підійшов і дав найбільш точну характеристику нашого стану:

— Вселенский облом имени Качи-Кальона.


Я просто не міг з ним не погодитись. У мене було лише одне припущення проти цього: погана вода в річці. Те, що ми вчора пили, ніяк не могло бути причиною — доводилося пити і не таке, та й облом спостерігався не тільки у нас двох. Якщо я буду там ще раз, спробую перевірити теорію про воду.


Ми приготували сніданок і довго його поїдали. Потім довго пили чай. Збиралися трохи скоріше, бо хотілося скоріше вирватися з цього обломного місця. Вийшли на дорогу вже в другій половині дня. Автобусу було в лом їхати, тому ми прилягли край дороги. Diablas'у та Shtig'у було не в лом сходити за пивом, за що я їм глибоко вдячний. Коли автобус приїхав, нам довелося долати лінощі і волокти в нього речі. Але всередині всі обломні почуття пропали. Ми приїхали в Бахчисарай і пересіли на автобус в Родноє. Дорога була дуже цікавою, ми проїхали між двома горами, повз Мангуп, і висадились перед Терновкою.


Спустилися з дороги в ліс, кинули речі і пішли за Diablas'ом в ліс, де наткнулися на скіфське кладовище. Воно являло собою склепи, в які вели прокопані такими, як ми, нори. В склепах не було нічого вартого нашої уваги. Тільки великі рої мошок на стелі. Diablas сказав, що бачив раніше у одному з склепів черепи, але, на превеликий мій жаль, не знайшов. Ми повернулися на дорогу, сфоткали картину «Таня з великим рюкзаком» і пішли в Шелдан. Підйом був неважким, і тому ми досить скоро дійшли до верхівки гори. Diablas показав місце, куди нам треба — невеличку дірку в кущах. Сам би я ніколи її не знайшов. І це дорога до пам'ятника археології! Продершись через кущі, ми побачили перші гроти і печери. Вони були більшими за Качи-Кальонські — тут монахи постаралися на славу! Пройшовши повз два джерела і набравши води, ми пройшли ще метрів сто, після чого Diablas урочисто оголосив початок ділянки з назвою «+10». Це був найскладніший підйом, який я долав з рюкзаком! Але не довгий. В кінці нас привітно зустрів вхід з табличкою про значимість Шелдану для вітчизняної археології. Ми розмістили речі в великій кімнаті з «розвідним» дерев'яним мостом при вході та пішли роздивлятися монастир. На мене він склав дуже гарне враження — великі просторі проходи та кімнати і казковий пейзаж мене просто зачарували. Я навіть начистив картоплі більше, ніж слід. Але то було пізніше, а перед тим ми пройшли в найперший грот привітатися з двома московками, які теж тут стояли. І чому в Криму москалів більше, ніж інших?


Вечеряли ми дуже смачне варево під назвою «суп» (спасибі Тані). Потім пили чай з душицею (трава така) і дивилися на зірки. Краєвид, ще раз скажу, був казковим. В 15ти кілометрах світився Севастополь. Місяць світив на повну силу. Diablas насолоджено «вещал» (хто не чув віщання Diablas'а, той багато пропустив!). А доповнювали ідилію падаючі зірки. Тому спати ми лягли з великою неохотою і довго говорили й сміялися перед сном. Diablas'а просто ковбасило. Я його таким ще не бачив (правда, знайомі ми були лише чотири дні :). Я навіть сфоткав його з веселою мордою.
День п'ятий. Повернення.
І знову я встав раніше за всіх. Мабуть, я жайворонок (хоча коли йдеться про підйом на пари, я — цілковита сова). Я пофоткав ранковий пейзаж і довго чекав на ящірку. Врешті-решт, сфоткав і її. Потім просто сидів і нічим не займався. Потім прийшла якась група піонерів, і тут довелося піднятися Diablas'у, щоб провести екскурсію по монастирю. Потім ми довго намагалися підірвати Таню і Shtig'а, погрожували, що з'їмо без них залишки вчорашнього супу, але врешті-решт пішли та й з'їли. Після нашого повернення народ лежав в тих же позах (сподіваюся, вони до цього місця не дочитають :). Я зробив чудову фотку Diablas'a, як його морда заглядає у вікно (для її організації бідний Дьяб мусив мало не злетіти над прірвою, щоб дотягнутися до вікна), і тільки після цього народ почав вставати. Вони приготували хавку, а ми з Diablas'ом допомогли їм поснідати. Потім настав важкий момент для мене — пора було збиратися і відчалювати.

Народ мене проводжав. Ми пішли не тим шляхом, що підіймалися — так було ближче. Дорога була досить прикольною, але нас трохи лякали хмари. Спустились в село, коли почало накрапати. А через дві хвилини сухих місць на нас не залишилося. Ми йшли б під зливою ще довго, якби Diablas не показав на поштові скриньки з невеликими дашками. І ось ми вже під ними, мокрі та веселі. Треба відзначити, що посеред зливи якась бабуся вийшла на вулицю і заходилася нагрібати на дорозі дамбу, щоб вода не текла в двір. Злива скінчилася через 15-20 хвилин, і я сфоткав рятівні скриньки разом з компанією на пам'ять.


Нам був дуже потрібен генделик. Так як аборигени могли не знати цього суто українського слова, Shtig знайшов йому заміну: «наливайка». Абориген показав нам шлях, і ми прийшли на головну площу села. Тут був бар з вивіскою «Поющие в терновнике», але напис було виправлено на «Пьющие в Терновке». Ми не пропустили нагоду і сфоткалися під нею. Через 10 метрів був ще один бар. Одна біда — обидва вони були зачинені. Тому ми зайшли в гастроном, купили чекушку, пива, чіпсів і пішли шукати місце, де б сісти. Сісти можна було біля пам'ятника Леніну та на сходах в клуб. Ми сіли на сходах, бо там світило сонце. Горілка була домашнього виробництва, і я дуже жалію Shtig'а — він не запиває. Мене й зараз верне від спогадів про ту горілку. Коли я допивав пиво, до нас підійшов чувирло і культурно попросив забратися з громадського місця. Якби не пляшечка з-під горілки, ми б ще посперечалися, а так довелося йти. Ми сіли біля «пьющих в Терновке» і дочекалися автобусу до Севастополя. Після довгої прощальної сцени зі сльозами я покинув компанію. Все.

 

 
 Комментарии
qwerty | 11.10.2007 19:46    
Я тоже туда хочу
 

 

 

Добавление комментариев доступно только зарегистрированным пользователям!

 

 

   Copyright © 2001-2016 ACIS