ACIS

 

список статей

Автор (источник): Ghost
Опубликовано: 2006-10-19

Дата похода: 14-16 листопада 2003

 

Виїзне засідання ACIS в Млинках
 

 

Склад групи: Elvis, Митя, Саша, Надя, Maxter, Роман, Таня, Стас, Володя, Monah, Gala, Elfman, Diablas, Shtig, Nevisoclik, Ghost, Катя, Полковник

Кстати, о шумерах…


Зустріч та інсталяція
Хоч побачення було призначено на 15.50, о 15.10 я був вже біля виходу з метро «Вокзальна». Не терпілося. Дуже давно я цього чекав. Вночі перед виїздом погано спав, що раніше траплялося лише раз — перед першою діггеркою. Але крім мене таких нетерплячих не виявилося: на місці зустрічі я простояв сам до 15.30. Потім прийшов Полковник. Я його впізнав — бачив раніше, але не знайомився. Познайомились. Він, правда, мене звідкись вже знав :E.

Diablas з'явився, коли ми вже почали хвилюватися — о 15.45. Він нахабно пройшов повз нас, ніби ми були невидимі, але відгукнувся на наші крики «Diaab!» і «Чувааак!». Відмазався, сказавши, що хотів спершу глянути на вокзальний годинник.


Потім прийшли Shtig і Nevisoclik (далі — просто Таня, бо при наборі її ніку мої пальці плутаються). Залишалося дочекатись Пана Сталкера, який мав привести Катю. Diab пожалкував, що Товстий не зможе прийти — у нього накрився якийсь сервак. У Сталкера також справи, тому він з нами, на жаль, не поїде. Всі інші їхали цивільним поїздом.


Народ залишився чекати на Сталкера (бо дуже хотів його побачити), а ми з Полковником пішли інсталюватися, домовившись з іншими зустрітися в останньому вагоні. Так як електричка (далі — собака) — не поїзд, місця непогано було б зайняти раніше. Але ніхто не захотів прийти раніше, сидіти сам і гавкати на всіх, хто зазіхає на наші місця. Тому для нас місця залишилися лише в тамбурі. Ми заінсталювалися і почали спостерігати за наповненням собаки людьми та трамбуванням їх всередині. Наш народ прибіг, коли до від'їзду залишалося 5-10 хвилин, і в нашому тамбурі вже не залишалося для всіх місця. Але вони в наш тамбур і не глянули, а побігли далі. В протилежному кінці вагону, де був наступний тамбур, вони не показалися, тому ми захвилювалися, що цей вагон не останній. Але виходити було вже пізно. Коли поїзд вже рушив, нам зателефонував Діаб і запитав, де ми. Не дочекавшись чіткої відповіді, він попросив нас помахати руками. Полковник помахав, Дьяб з іншого кінця вагону це побачив, і всі заспокоїлись. Собака наближалася до Кардач.



Прикладна кінологія
Я раніше ніколи не їздив на собаках. Невеликий досвід поїздок без квитка в тамбурі з вокзалу на Київ-Московський не враховується.

Собака — друг людини. Вона швидко і недорого доставить Вас куди треба, а якщо Ви їдете не самі — ще й розвеселить. На відміну від традиційних поїздів, в собаці у Вас завжди знайдеться купа цікавих співрозмовників, які підтримуватимуть Ваш гарний настрій. А якщо Ви перебуваєте в тамбурі туго набитої собаки, при певній частоті станцій Ваш гарний настрій значно перевищує гарний настрій тих, хто знаходиться в салоні. Це пояснюється швидкою частотою зміни співрозмовників. Одним словом, собака — rulez forever, поїзд — suxx & must die!


Судячи з розмови наших співтамбурників, натовп розсмокчеться дуже не скоро. Тому ми влаштувалися зручніше на ногах сусідів і почали напасатися всіма задоволеннями їзди в собаці. Були спроби розпочати розмову, але без Diabl'а не виходило. Тому ми більше прислухалися до розмов наших сусідів. На правих дверях висіла клямка, якою ці двері можна було замкнути, і перед кожною зупинкою хтось панічно намагався це зробити. Але руки у них були, мабуть, погано пропатченими, і кожного разу всередину інсталювалося все більше людей. Одна тітонька не влазила у вагон, і почала кричати на всіх не своїм голосом, що подіяло на людей, і вони посунулися. В кінці кінців вона пробилася аж в салон. Таким людям треба ставити пам'ятники.

(як класно пишеться звіт під пиво!)Через деякий час густина людей у вагоні досягла критичної точки, і на станціях ніхто більше не заходив. А згодом почав потроху вивалювати свої кістки. Після чергової деінсталяції ми вирішили продиратися до своїх, які вже зайняли майже два сидіння. Ми давно бачили, як всім знайомий і неповторний чувак, ім'я якого вже згадувалося тут 5 раз, щось розказував, сидячи на рюкзаку. Наші вуха скучили за його розповідями. Тому ми, незважаючи на крики тих, по чиїх ногах ми йдемо, поломилися в інший кінець вагону. І ось довгоочікувана зустріч! Ми привіталися з тими, кого ще не бачили (Катя) і почали напасатися віщанням Diablяs'а. Потім, по мірі звільнення вагону від зайвих людей, ми потроху всі перебралися на сидячі місця навколо Дениса, який все ще віщав. Купили пива. Я служив столом — так як місця більше не було, я сидів на рюкзаку Штіга, і на коліна мені було покладено джинсову куртку Diablas'а. На цьому столі ми похавали бутерброди (під час чого Диябляс дуже обурювався з приводу того, що ми вимазуємо його куртку) і попили пива. Потім шарячі люди почали на ньому грати в преферанс, чим змусили нудьгувати мене, Штіга і Таню, котрі в преферансі майже не розбиралися. Був цікавий момент, при якому я присутнім не був, але мені розказували — Катя, відвідавши місцевий туалет, довго не могла вийти з шоку, спричиненого виглядом цього санвузлу. Я зайшов — нічого дивного, туалет як туалет. Мені доводилося їздити в поїзді «Луганськ-Львів», так там дійсно був срач. А тут — нічого особливого, туалет як туалет. Що з того, що унітаз розбитий і скрізь валяється поюзаний папір? Добре, що хоч стати є куди, а то у вищеназваному поїзді треба було літати! Але Катю і це місце настільки вразило, що даний випадок згадувався нами впродовж усієї поїздки.

Коли місця на сидіннях вистачало вже для всіх, я відмовив їм у слугуванні столом і сів по-людськи, після чого випив пиво, послухав чергову тему від Діаба і майже заснув. Але собака вже прибула в Шепетівку.


Шепетівський вокзал мені дуже нагадав «Полтаву-Київську», але був в два рази меншим. Ми знайшли собі місця в залі для очікувань, розсілися і проінсталювали чергове пиво. Потім хтось згадав, що можна сісти на автобус, і підірвав всіх на його пошуки. Автобус стояв, але водій сказав, що бере людей лише «туди і назад». Ми повернулися на вокзал — до дизеля ще був час, щоб розхоботитися. Ми розстелили чюсь пінку і розляглися на ній (вірніше, розглягся Полковник, а я потім прийшов і посунув Катю, яка сиділа скраю, щоб сісти скраю того краю, де сиділа вона :)). Потім прийшов мент і спитав: «Что это за лежбище?». Дияб сказав йому щось типу «Родина-мать! Мы тут собаку ждём!», після чого мент пішов далі. Ми поваляли свої кістки ще трохи. Повертаючись з черговим пивом, Діабляс повідомив, що наш дизель вже стоїть і чекає на наші тіла.


В дизелі було чотири вагони. Ми обрали, звісно ж, найхолодніший. Крім нас, там була лише купка вояк, які скоро зникли. Ми зручно влаштувалися, і після кількох невдалих спроб розвести Диябляса на промову про шумерів та єгиптян[1] почали засинати. Коли проходили тітоньки-кондуктори для перевірки наших квитків, Полковник так спав, що його довелося будити ногою. Побачивши таке до нього ставлення, кондукторка повірила, що він з нами, і у нього також є квиток.


Нам з Штігом заснути так і не вдалося, і ми полізли спати на полиці для багажу. Diablяs та Полковник в цей час курили та гучно, на весь вагон, сварилися матом. Але коли крізь вагон проходила кондукторша, вона нас безпідставно зігнала вниз. Ми показали їй всід все, що показують в таких випадках, і залізли знову. Але не надовго — через кілька хвилин вона повернулася, ще й подругу з собою привела. Довелося злізти. Більше лізти бажання не було, і ми влаштувалися на сидіннях. На відміну від Штіга, який грівся об Таню, мені було холодно, і я сів біля Полковника. Хвилин через п'ять нам з Полковником спати перехотілося зовсім, і ми почали бродити по вагону у пошуках пригод. Полковник відкрутив табличку над дверима з кодом моделі вагону (здається). У сусідньому вагоні не було нікого, і ми подалися туди. В кінці висіли правила користування залізницею, які Полковник також відірвав. На жаль, більше відривати було нічого, і я відкрутив собі таку ж табличку, як у Полковника. Тепер вона висить у мене над компом, дещо вище знаку «знак оклику» з СУППР'овського вагончика :).


Дизель привіз нас в Ланівці. Вокзал був такого ж типу, як «Полтава-Київська», але рази в три меншим, і без жодного натяку на реконструкцію чи ремонт. Ми постукали в темне вікно каси і почали вже було йти, як воно засвітилося, і касирша з великим подивом (які ще квитки о другій годині ночі?) дала нам квитки. Проінсталювалися в теплий вагон дизеля до Тернополя. В одному місці сидіння було мокрим, але Diaбляса це не спинило — він сів туди, навіть не подивившись. Правда, невдовзі він втік на окреме місце, щоб там розлягтися. Всі інші спали сидячи. Мені набридло ділитися місцем з Штігом, і я підняв один з рюкзаків, які стояли на коротких бокових сидіннях, на полицю. Тут можна було розсістися покраще. Але заснути мені завадила кондукторка, яка змусила мене закинути нагору всі інші рюкзаки. Потім я ліг, і навіть трохи поспав. Години 2-3. Бо в передмістях Тернополя почалася індустріальна зона, і спати перехотілося. На вулиці вже було світло, але пасмурно, що робило індустріальний пейзаж ще більш похмурим. Але через 20-30 хвилин ми вже були на місці.



Тернопіль
Архітектура вокзалу не нагадувала мені жодного з тих, які я бачив раніше :). Ми підійшли до кас, де вже товпилися туристи. На вигляд — київські. Я почав до них придивлятися і… О! Монах! Так це ж наші!

Крім Монаха, Галки і Пашки, з нами було з десяток чоловік компанії Elvis'а. Elvis був найпатлатішим і найбородатішим :). Взявши квитки і попивши чай, ми вивалились на вулицю на пошуки пива, їжі, портвейну та іншого напасалова. Горілку поклали в рюкзак Тані, причому вона цього не бачила ;). Ми вирішили не приєднуватись до тих, хто їхав в поїзді (хоч вони також буддисти, але на відміну від нас, буддисти культурні)[2]. Але коли ми довідалися у Монаха, що культурна група купила надцять портвейнів, дружбу між групами було поновлено. Після чого всі знялися і пішли на платформу — скоро мав приїхати дизель. Інсталювалися ми в нього довго і хоботливо, але місць вистачило на всіх. Наші розпорошилися по вагону, що дуже нагадало мені випадок, коли після сейшна, який скінчився о 5 ранку, металюги повністю зайняли перший поїзд метро — вийшов металічний поїзд :). Таке видовище я навряд чи коли-небудь ще побачу.


Через деякий час всім захотілося спати, і Штіг повторив колишній подвиг — тепер на очах у десятків людей — і заліз на багажну полицю. Він так злився з багажем, що жодна з трьох кондукторок, які потім тут проходили, не помітили серед рюкзаків його тіла. Поїздка загалом пройшла спокійно, Elvis і компанія грали на гітарах та співали, а ми дрімали під їх акомпанемент. Пейзажі були чудовими, пиво пилося, народ веселився. І так до самого Залісся — нашого кінцевого пункту.



Нарешті!
Цікаво, навіщо залізничникам було розміщувати платформу саме на перетині залізниці з автомобільною дорогою? Щоб ті водії, які були вимушені тут зупинитися, побачили переваги собаки? Чи для того, щоб потішити своє самолюбство, показуючи, що поїзд має перевагу? І чому двері відкрили саме з того боку, куди нікому з нас не треба? П@#$%ц!

Коли дизель втік, перед нами розляглася асфальтована дорога, густо змащена грязюкою (як це мені нагадало місця, де я виріс!). За словами компетентних людей, йти нам залишалося з півгодини. Загалом таких, як ми, налічувалося чоловік 50. Аборигени, що зустрічалися місцями, супроводжували нас добрими поглядами. Струмок, який ми перетнули, був чистим та веселим. В повітрі стояв запах свіжих кізяків. Було тихо. Такої тиші я не чув навіть в провінційному місті Полтаві! Я насолоджувався тишею, як тільки міг. Мені здавалося, що все затихло і зупинилося, навіть час. Навіть шукачі пригод з рюкзаками, поділившися на купки, не насмілювалися розмовляти в повний голос. Ніколи цього не забуду.


Diaбляс привів нас в двір з двома спорудами, одна з яких була господарчою, а інша — жилою. Це був наш хостінг, який люб'язно надавав нам пан Доктор. Ми довго чекали на ще одну київську групу, а потім почали інсталюватись з ними. Нам дісталося три ліжка на шістьох (Elvis з компанією, де були присутніми також Галка, Elfman та Монах, заінсталювалися з усіма своїми портвейнами в іншому місці). Під час розхобочування речей Таня була настільки здивована горілкою у себе в рюкзаку, що мало не стрибала до стелі від радості :). Снідали одночасно з іншими, що створювало великий шум і тісноту на кухні. Але ми нахабно зайняли всі сидячі місця, тому нам було набагато зручніше. Після сніданку Штіг розказав, що під час однієї зі своїх попередніх поїздок в Млинки він ночував у гроті, який знаходився поруч з печерою. Ми вирішили, що ночувати там буде більш ідейно. Швидко перекусили і попили чай, після чого Полковник з Diablas'ом пішли за квасевом, а всі інші — в грот на розвідку. Грот являв собою порожнину в товщі гіпсу, приблизно 30х15, з кімнатками. Ходити можна, майже не згинаючись. Вхід — дірка шириною 40см. Всередині тепліше, ніж на вулиці, протягів немає. Одним словом, нам дуже сподобалося, ми навіть пофоткались, і одностайно вирішили ночувати тут. Повернулися в хостінг, зустріли наших ходоків за бухлом і склали речі. А коли йшли до печери, заінсталювали речі в грот — щоб менше потім носитися.



Всередині
Вхід в печеру мав суто дренажний вигляд: металеві двері висотою 1.5-1.6 і шириною з метр. Мабуть, СУППРри робили :). За ними знаходиться широка зала — тут в давнину добували гіпс. Ми пройшли в один з кінців і склали там речі. Стали один за одним, запам'ятали порядок і рушили у вузький хід. На жаль, всього запам'ятати мені не вдалося — виникло переповнення буферу вражень :). Тому згадуватиму лише основні моменти, які мені найбільше запам'яталися.

Короткий опис того, куди ми потрапили: мережа тріщин з товщі гіпсу. Внизу переважно глина, яка за довгі роки насипалася зверху. Ходи переважно вузькі, двоє розминаються в них з невеликими, але муками. Також є такі веселі штуки, як шкурники і розпори. Шкурники набагато цікавіші від колекторних — вони місцями закручені в настільки хитрі вузли, що дуже легко втрачається почуття напрямку. І тільки світло тих, хто вже пройшов, допомагає і рятує відставшого. Хоча на відставших прийнято завжди чекати. Нас водив пан Доктор і розказував різні історії, пов'язані з печерою, її відкриттям і дослідженням. Полковник (а я йшов переважно за ним) постійно сварив своє світло останніми словами — так як з собою він не привіз, йому дісталося місцеве, з акумулятором. Хто лазив по шкурниках з акумулятором, зрозуміє Полковника. Діаблас в одному місці сів зверху шкурника (лізти треба було прямо і наліво, а зверху було зруче місце, щоб посидіти) і почав насміхатися з усіх, хто пролазив під ним. Потвора. Далі ми потрапили, здається, в тупік «Сльозний» — одне з небагатьох місць, де були присутні натічні форми. Ми пофоткалися, і пішли лазити далі. Не пам'ятаю, за чим і перед чим це було, але мені це дуже сподобалося — «Учбова розпора». На вигляд — щілина, що настільки звужується донизу, що пройти там дуже важко. Тому доводиться проходити одним з двох способів: або спершись руками і ногами в протилежні стіни, або спершись ногами в одну, а задом — в іншу. Други спосіб був зручнішим. Розпора мені дуже сподобалася, бо більшого екстріму в печерах я собі поки що не уявляю. Diablas під час проходження її постійно згадував Товстого — жалкував, що той не зміг приїхати. Мабуть, тут йому було б особливо весело ;)


Ми пройшли дуже багато, побували в різних місцях, побачили багато цікавого, але я все позабував. Пам'ятаю ще «Роддом» (рос) — широку щілину, в якій треба, спираючись руками і ногами на стіни, потроху стікати вниз. За шість годин, які ми провели всередині, ми дещо втомилися, хотілось їсти, пити, спати… На виході я стукнувся головою об стелю — другий раз за всю печеру! Це вже стає звичкою — в дренажках я також рази три бився головою об стелю на самому виході: очі бачать, що можна розігнутися, а голова все ще знаходиться під стелею, і, відповідно, потерпає :).


Коли вилізли, вже було 21.15. Прийшли в хату. На кухні нікого не було, крім трьох туристів, які займалися буддизмом. Потім один з них втік, але невдовзі зайшов Денис. Побачивши буддистів, він дуже зрадів, і відразу ж підсів до них. Горілка швидко скінчилася, і він побіг за своєю, а в якості бонуса приніс портвейн. У мене не було великого бажання пити 5-50, тому я напасався лише портвейном. Diablo (так назвали його ті два буддисти) встигав пити і те, і те. Паралельно з цим він заходився варити вермішло, а я йому типу допомагав — не довіряв я йому в такому стані. Але завершила все Катя, будучи експертом в приготуванні вермішла :). Вермішель вийшла чудовою, хоч Катя і сварила її за перевареність. Діабло розказав тим двом буддистам, що ми ночуватимемо в гроті, і вони захотіли з нами. Взявши з собою ще одну горілку :). У всіх інших протягом дороги до гроту почали назрівати сепаратистські ідеї — з Діаблом спати нікому не хотілося. Тому в гроті ми поділилися на три групи — найбільш ідейні буддисти в одній купці, подалі від усіх інших, Штіг з Танею — відповідно в протилежному кінці гроту, а всі інші — десь посередині. В гроті було дуже тихо, якщо не брати до уваги розмови. Розмовляли всі крім Полковника, який заснув майже зразу після того, як ліг. Я ще довго розважав Катю розмовою, хоча якщо прислухатися, можна було почути голос Штіга або Тані, яким було без нас дуже весело — час від часу ми чули їхній сміх. В гроті стояла суцільна підземна темрява. Ми поснули під її заворожуючим впливом, але я швидко змерз і прокинувся, після чого до самого ранку заснути більше не зміг.



День 2
Він заведе тебе у труби вузькі…

День почався з прокидання наших нових друзів-буддистів і вивалювання їх з гроту. Ми повалялися ще трохи, доки не прокинувся Полковник. Його тут же було послано будити Diaбласа, потім — Штіга і Таню. Але вставати нікому не хотілося. Повалявшись ще трохи, я піднявся другим після Полковника. Невдовзі встали всі, захоботили речі в рюкзаки і вийшли на вулицю — ранок вітав нас теплом та свіжістю. Ми поспішили в хату, бо до третьої години треба було ще раз сходити в печеру, повернутися назад і зібратися. Ми швидко замутили собі чай з мівіною і поломилися знову в печеру. Цього разу програма була набагато цікавішою. Спочатку — хід, який за своїми параметрами дуже мені нагадав Ніколку — висотою і шириною. Потім — шкурник «Бля_знову_забув_назву», в якому Штіг та Diaб повзали паралельно, штовхаючись і пихаючись — збоку це видовище було дуже веселим. Ми з Полковником відмітили, що в місцях, де пройшов, розмовляючи, наш буддист, стояв сильний запах перегару. Це дуже добре можна юзати, щоб не заблукати :)!


Під час пролізання в черговий шкурник і щось розказуючи (а розмовляю я, якщо хтось не знає, майже постійно), я почув зліва знайомий голос «Ghost, что ты там сказал?». Мене це дуже здивувало, адже це був голос Монаха! Коли я виліз в залу, там вже сиділи всі наші, а також Галка, Эльфмен і їхня група. Монах ліх по ходу, паралельному моєму. Всі прямували в одне місце — в «Казку».


«Казка» була ще одним місцем, де згори тече вода. По дорозі в це місце внизу я побачив залишки великої калюжі. Я подумав, що її витоптали ногами, але не вгадав — просто Діяблас вже встиг її висьорбати :). Полковник, правда, знайшов десь воду, щоб заляпати мою морду бризками зі своїх протекторів :E. Трохи далі сидів Доктор і примушував всіх, хто проходить, вставати і заглядати в нішу з сталактитами вгорі. Сталактитів було багато, вони були товсті і довгі. Надивившись, я пірнув в кімнатку, одна стіна якої повністю заросла натічними утвореннями. Це місце і називається «Казка». Далі була ще одна кімнатка, в якій була дірка, що вела в коридор, яким ми сюди прийшли. Так як Diablas'у крізь цю дірку пролізти не вдалося, ми всі пройшли дорогою, якою сюди потрапили. Одного лише Штіга не спинила невдача Діябласа, і він почав протискатися в дірку. Коли ми проходили повз його морду (по якій, до речі, дуже зручно було б потоптатися ;)), спробували йому допомогти, але не вдалося. Йому довелося-таки вилазити по-цивільному, як і всім. Далі — знову ходи, шкурники, тріщини…


Дитячі розпори. Не знаю, хто їх так назвав. Мабуть, це були великі приколісти. Нічого дитячого я в них не відчув. А якщо взяти до уваги, скільки світла, відеокамер і фотоапаратів валяється внизу… Одним словом, пролазили ми це місце довго. Довжина — 10-15 метрів, але як важко! Страшніше було лізти лише по «страшній» драбині в «Печері страху». Стіни — слизькі і майже вертикальні. Внизу — бездонна тріщина, що потроху звужується. Крім того, пересуватися треба, тримаючись задом за одну стіну, а ногами — за протилежну. З руками взагалі незрозуміло, що треба робити — якісь вони зайві, хіба що потриматися за задню стіну під час переміщення заду :). Але нарешті розпор подолано. Попереду — знову шкурники, проходи і зали. Здається, в цьому ж місці була і «Ужба» — щілина, в якій треба спочатку піднятися, а потім — з'їхати в позі «сидячи», до того ж намагаючись тримати ноги розставленими в боки: посередині була щілина, при потраплянні ноги в котру на великій швидкості буває горе. Далі — знову ходи, шкурник і район, що повністю відрізняється від усіх інших — «Перемога». З самого початку він зустрів нас широкими ходами і великою кількістю кристалів. Я не можу описати тут кристали, у мене не вистачає слів. При невеликому освітленні зі стін починають сяяти тисячі зірочок, що дуже заворожує. Внизу, під карнизами, ростуть кристали до 3-4 см довжиною. Ми тут же почали фоткатись. Потім ще походили по району, бачили дуже багато різних кристалів, фоткалися з ними, але пора було вже повертатися. На жаль.


Назад ми поповзли через Прес — довгий і вузький, але цікавий шкурник, через який цей район і відкрили. Десь посередині Полковник, Катя і я трохи відстали. Катя чомусь почала гукати Штіга, після чого незрозуміло звідки з'явилася морда Діабла, яка сказала Каті, що її тут ніхто ніколи не покине, і знову зникла. Катю це задовольнило, і ми полізли далі. Ми з Полковником придумали чудовий спосіб переміщення по цьому шкурнику — перекочуючись. Так я, докотившись до краю, зустрівся з діабловською мордою, який сказав, що йти далі краще вниз головою. Мене це не влаштовувало, і я поліз вниз ногами, які тут же застрягли. Дійсно, вниз головою краще. З гріхом пополам вилізши, ми зачекали на Діяба і Полковника, після чого пішли до Ужби. З цього боку залазити на неї було важче, але тільки на перший погляд: малопримітні виступи давали змогу залізти майже без рук. Хоча в кінці мені допомагав Доктор. Пройшовши Ужбу, до виходу нам залишалося зовсім небагато. На виході з печери я знову стукнувся головою об стелю — мабуть, ця звичка у мене назавжди :E.


Доктор сказав, що десь внизу під печерою є джерело, до якого ми спустилися. Джерело має вигляд калюжі під невеликим (2м) урвищем, в яку зверху досить швидко капає вода. Я підставив рот, щоб туди накапало води — виявилося досить смачно! Хтось спробував за мною повторити, але не вийшло. Тому всі, крім Каті, напаслися з калюжі — це, до того ж, було більш ідейно. Каті вдалося напитися моїм способом. Ми ще пофоткалися і пішли в хату — пора було збиратися додому.


Ми перекусили, зібрали речі і вийшли. До станції йшли по грязюці. Поспішали, бо боялися, що не встигнемо на поїзд. По дорозі нам трапився струмок, який протікав під дорогою по квадратному «колекторі» довжиною 3-4м. Можна було б влаштувати діггерку, відразу пройти систему, дати їй яку-небудь назву, намалювати карту і написати звіт, але ми поспішали на дизель. Дарма — його довелося чекати ще з годину. На платформі крім нас зібралося чоловік 100 туристів. Я зробив групову фотку нашої компанії (туди не потрапили лише Штіг і Таня, які показували приклад інертності). В дизель інсталювалися згідно сепаратистської ідеї, яка вже стала традиційною, — окремо від основної групи. В нашому вагоні було тепло, тільки пива не вистачало. Бабусі носили лише морозиво та інше непотрібне нам добро. Пару раз заходив Монах, який був підозріло млявим. Потім зайшов ще один чувак з «тієї» компанії, в такому ж стані. Ми зрозуміли: «Там п'ють!». Але бажання йти до них не виникало. Виникла лише думка про походження абревіатури ACIS: «Алкоголенезависимая Компания Имени Сетфейе». Так і доїхали ми до Тернополя, нудьгуючи і без пива. Пізніше виявилося, що в попередньому вагоні пиво було — очевидно, ті потвори навмисне позбавили нас можливості попити пивасику, викупивши у бабусь все, що було.



Тернопіль-2
У нас були в розпорядженні дві години вільного часу, які ми провели у пошуках генделика :). Всьому виною одна з нас, яка виявилася ще капризнішою, ніж я раніше думав. Диябло привів нас в генделик, який він неодноразово відвідував раніше, але ця сама капризна особа відмовилася тут сидіти — було дуже накурено і шумно. Ми підійшли до піцерії, але там також курили. Потім ми поломилися в сторону центру, але всі генделики ділилися на дві категорії: або дуже нецензурні, або дуже дорогі. В кінці кінців знайшовся один більш-менш пристойний генделик, де дівчата замовили собі по пиці ( ;)), а ми взяли пиво і сіли на дитячому майданчику на колиску. Ми довго колисалися, доки всім не набридло, і на колисці залишився один Штіг. Він почав розкачуватися, Денис почав йому допомагати, а зупинився тільки тоді, коли Штіг ударився головою об опору :). Через 20-30 хвилин пиці були готові, і дівчата повернулися до нас. З пивом пиця добре смакувала, і я непогано напасся. Хоча їсти не перехотілося. Діаб згадав, що на вокзалі можна напастися пельменями за 2 з копійками (відповідної якості), і ми генделика більше не шукали. На вокзалі дійсно були пельмені, але ми настільки поспішали, що попросили не доварювати. Смак був не з кращих, але з оцтом та гірчицею було нормально. Ми напаслися. Пора в поїзд.


Додому
Як не сумно, але назад на собаках ми не поїхали. Все-таки в поїзді спокійніше. Хоча квасити ніхто не відмовлявся. Ще під час прогулянки в Тернополі народ купив три портвейни «Алушта», і відразу після інсталяції в поїзд нам на терпілося ним напастися. Полковник, Diябляс і я відразу взяли пляшку і вийшли пити в тамбур. Повз нас проходили провідники, одного разу — директор поїзду, але ніхто нічого не сказав. Штіг прийшов, попив і пішов. Катя — так само. Потім приєднався Елвіс і ще хтось, чийого імені я не пам'ятаю (Кузя?). Коли в пляшці залишалося трохи менше половини, я пішов до інших — в тамбурі мені чомусь було нудно. Ми поцупили ще одну пляшку з запасу і почали дружно її інсталювати. Коли половина пляшки вже плескалася в наших шлунках, я згадав, що у мене в рюкзаку була шоколадка, і побіг за нею. Після цього настав провал в пам'яті. Останнє, що я пригадую — кінець шоколадки. Далі — лише мутні спогади про те, як я стелив собі спальник.

Наступне, що я пригадую — ранок. Я встав і побачив морду Діябляса на верхній полиці. На лобі був Petzl, який він не скидав з вчорашнього ранку (чи позавчорашнього?). На жаль, я не здогадався це сфоткати. Потім ми зібралися і вивалилися з поїзду. Катю відразу ж хтось забрав (я ще тоді не прокинувся), інші пішли через перехід в сторону, протилежну метро. В переході я залишився сам. Біля метро я подумав, що непогано б зістикуватися з іншими, і зателефонував Монаху. Він сказав, що зараз підійде. Скоро до мене підійшов натовп з 10-15 наших чоловік. Ми порозмовляли, пофоткалися, заінсталювалися в метро і потроху роз'їхалися кожен в свій бік. Я довідався, що з нами були «сусіди» з мехмату, але десь їх загубив — все ще не прокинувся. З останнім чуваком я прощався за 100 метрів від гуртожитку — він живе в моєму районі.


Ітогі падвєдьом. Печери — ру. З київськими підземеллями порівнювати не буду, бо це дуже різні речі. Ходити в них зручніше, ніж в дренажках, але в той же час і важче. Місцями присутній незабутній екстрім. А їздити краще всього з буддистами і максимально з ними веселитися — інакше дорога буде дуже нудною.


[1] Улюблене зайняття Діабласа — віщати історію шумерів або єгиптян (друга є такою ж, як і перша, але в ній комбінація букв «шумери» замінюється на комбінацію «єгиптяни» з відповідним фіксенням закінчень згідно відмінків).

[2] Буддист в нашому розумінні є представником релігії, яка славиться любов'ю до алкоголю. На питання «Будеш?» буддисти завжди відповідають «Буду!» і йдуть в найближчий генделик за предметом поклоніння.

 

 
 Комментарии

 

 

Добавление комментариев доступно только зарегистрированным пользователям!

 

 

   Copyright © 2001-2016 ACIS