ACIS

 

список статей

Автор (источник): Ghost
Опубликовано: 2006-10-19

Дата похода: 5.03 - 7.03.2005

 

Поїздка в "Кришталеву" та "Ювілейну"
 

 

Склад:
ACIS: Diablas, Freya, Barmaley, Ghost, Катя, Андрюха, Іра.
Земляни: Малкін, Карась, Дубровський, з усіма іншими не знайомився - всього чоловік 10-15.
"Романтики": Леся, Юра, Аня, гм... далі також забув
"Поділля": Кананович. Інших не знаю

На зустріч з Бармалеєм я, як завжди, спізнився :). На 20 хвилин. Але до відправлення було ще з годину, тому ми пішли за пивом. Потім стали в надземному переході вокзалу, бо робити було нічого. За кілька хвилин прийшли Diablas, Лєна, Іра (та, котра спєлік), та Софія (сподіваюся, нікого не забув). Бармалей з Діабом зробили спробу зняти 1000грн з бармалейської карточки, але банкомат не захотів давати. Мабуть тому, що на карточці їх не було :). Ми постояли ще трохи і пішли на платформу. По дорозі зустріли «землян» та «романтиків», котрі скупчилися на сходах в головному залі вокзалу.

Компанія наша (чоловік з 30) зайняла половину вагону :). Основні скупчення були в нашому та сусідньому "купе" — поближче до Малкіна, Діаба та Карася — основних генераторів шуму. Ми з Бармалеєм сиділи один навпроти одного, пили пиво і заціняли його фотоапарат. Нічого особливо цікавого за вечір не сталося — народ шарився, шумів, їв, пив або спав. Коли всі порозходилися, ми грали в преферанс з П*ятачком (землянином), але сон переміг, і ми так і не не дограли.


Не пам*ятаю хто мене розбудив, але він мудак. Я з радістю повалявся б іще. Зате встиг перекусити бармалейськими шняжками :). Коли потяг прибув на сонний засніжений вокзал, ми скинули речі в залі очікувань і пішли гуляти. Дійшли до улюбленої пельменної Діаба (навпроти вокзалу) і перекусили. Купили пива. Забули купити портвейн.


В собаці нічого нового не було — ми пограли в преф з Діабом та Бармалеєм, чим убили з третину часу. Дивилися на зимові пейзажі у вікно. Нудота, одним словом… Цікаво було лише дивитися на засніжені поля, чим займалися всю дорогу.


В Борщові ми вийшли і поломилися за нашим провідником вперед по шпалах. По дорозі до переїзду, де ми чекали якого-небудь транспорту, знайшли два колектори і одну каналізацію :). На переїзді грали в крокодила і перекидалися з Малкіним сніжками, так як більше робити було нічого — чекали автобуса.


Автобус у нас був майже персональний — ми майже повністю його набили :). Доїхали досить швидко, але з невеличкою перервою, під час якої займалися тим, що викидали всі рюкзаки, а потім вкидали їх назад (ТАК, ACIS! :)). Сталося це тому, що водій довіз нас до розвилки, за якою в парі кілометрів починалося наше село, і сказав, що далі не поїде. Малкін пішов домовлятися з ним про те, щоб доїхати до самого села, але нам нічого не сказав, тому ми рюкзаки й викинули :).


Село Сапогів зустріло нас казково засніженими деревами і вилупленими очима аборигенів. Нас поселили в школі, в нетоплений клас, який нормально нагріти нам так і не вдалося :E. Спати треба буде на підлозі. Причому найтепліші місця — під грубою — відразу ж зайняли Катя з Андрюхою. Хоча ніхто не скаржився. Ми перекусили мівіною і пішли в печеру. По дорозі познайомилися з нашим провідником — Бородою, дуже цікавим та приємним чуваком. Після короткої розмови з Дьябом він пообіцяв приїхати до нас :).


Печеру, як виявилося, треба було ще знайти. Ми прийшли на поле, де було з десяток воронок. Борода не був тут кілька років, тому почав ходити від однієї до другої, шукаючи потрібну — ту, в якій знаходиться портал в Ювілейну. Знайшов він її хвилин за 10. Вхід являє собою вертикальну яму з кришкою, під якою знаходиться металева діжка, а трохи нижче стіни утримують старі покришки. Далі — брудний шкурник, що виводить нас у вхідний зал. Хоч печера й гіпсова, на Млинки схожа не дуже — стіни більш гладкі. Провідник дав комусь із «романтиків» карту і сказав, щоб ми шарилися самостійно (довжина печери — півтора кілометри). Сам він пішов в невідомому напрямку, але пару раз ми з ним все-таки перетиналися.


Шаритися було не дуже зручно — в одних місцях ми висіли по десять хвилин, а інші проскакували без зупинки. Де ми знаходимося, було незрозуміло — карта постійно була або десь далеко, або обліплена десятком цікавих очей, тому ми скоро на це забили. Я знайшов цікаву дірку і заліз в неї сфоткатися, а за цей час група встигла пробігти вперед і повернутися назад :E. Але то несуттєво. Головне — майже повна свобода дій. Якби я відразу усвідомив масштаби печери, то взагалі пішов би гуляти сам — загубитися було практично ніде: уявіть собі Аскольдовку, але з дещо густішою сіткою ходів. Кристалів було небагато, висіло трошки кажанів, і ніяких натяків на натічні форми. Але мені все одно сподобалося :). На закуску Борода повів нас через шкурник з багнюкою — так я навіть в дренажках не вимазувався! :). Вилазили дуже довго, і я в цей встиг почистити комбез шляхом катання вниз по схилу на пузі. Андрюха, Бармалей і ще хтось атракціон зацінили, але в силу більшої за мою маси попродавлювали великі ями, чим привели його в негідність :E.


Прийшовши додому, я знайшов в кишені з фотоапаратом сніг — він набився туди під час катання з гірки. На щастя, він не намок. Ми переодяглися і втрьох з Бармалеєм і Карасьом почали пити місцеву горілку. До нас приєднався Борода, але поскаржився на те, що горілка дещо слабка. Хоча продовжував пити з нами :). За кілька хвилин ми не зчулися, як випили більшу половину пляшки. Але горілки було ще багато, і ми з перервами пили її весь вечір. Після вечері почали грати в якусь невідому, запропонованою Ірою, командну гру, яка мало хто до кінця зрозумів, але задоволені були всі :). Коли більшість, і я в тому числі, лягла спати. Лише Карась і Бармалей продовжували пити. Засинаючи, я встиг почути, як Бармалей випросив у сонного Дьяба горілку, яку той збирався взяти з собою в Млинки, і навіть записав це на відео як доказ — щоб вранці не було претензій.


Перше, чим мені (і не лише мені) пам*ятається ранок — сварка Diab'а та Бармалея. Дьяб забув, що сам дозволив Бармалею вчора пити його горілку, і тепер вів із ним атомну війну. Всі присутні, котрі все ще спали, були сильно невдоволені раннім пробудженням, і потроху намагалися їх помирити. Їм це, звісно ж, вдавалося дуже погано, тому довелося чекати, доки все владнається само собою. Одним словом, у людей почало складатися правильне враження про ACIS :).


Після сніданку ми почали збиратися. Як завжди, це було довго та хобітливо, але землян ми чомусь перегнали — коли наші рюкзаки вже стояли зібрані на вулиці, вони все ще снідали. Навіть не знаю, чим це пояснити :E. Ми пішли пофоткати місцевий цвинтар, але там настільки все було занесено снігом, що ми передумали. Потім з*явилася ідея зібрати пляшки з-під пива і здати їх. Ми покопалися скрізь, навіть на смітнику, і зібрали пляшок на цілих два пива. Але, на жаль, магазин був зачинений на обід, і до нашого виходу так і не відкрився, про що ми шкодували всю дорогу до наступного нашого пункту — села Кривче.


Дорога була цікавою — спочатку валив мокрий сніг, а коли ми піднялися з долини, нагорі повіяв холодний вітер. Моє волосся спочатку намокло, а потім перетворилося на шматки криги :). Ми вийшли на дорогу і попрямували до Кривче. По дорозі робили фотки чудових пейзажів, уверталися від машин, дослідили один «колектор», штовхалися і кидалися сніжками. В селі нас зустріли живописні руїни замку XVI-XVII ст., які ми з Бармалеєм тут же ж дослідили.


Розмістилися ми знову в школі, але тепер в спортзалі. Як не дивно, тут було тепліше, ніж в попередній. Мабуть, надихали місцеві волейболісти :). В спортзалі, крім нас, вже була група тернопільського спелеоклубу «Поділля», котра в Кришталевій готувалася до змагань. Ми роздягальню, так як в залі грали в волейбол. Тут були навіть душ і туалет, але вони, звісно ж, не працювали. Ми зробили собі по мівіні і вже були готові йти, але вирушили чомусь вже аж коли починало темніти. Стежка круто вела вниз, чим ми, звісно ж, не преминули скористатися, сівши і з*їхавши по ній донизу (з висоти метрів так 30-40). Далі ми перейшли долину і почали підніматися живописною дорогою крізь хвойний ліс.


Вхід до печери був аж надто культурним, що не могло не насторожувати. Як виявилося, всередину було проведено навіть світло! :E Але для нас його, звісно ж, ніхто вмикати не збирався — це були «понти для приїжджих», котрі, згідно слів Бороди, іноді бувають дуже і дуже «пальцаті». Проте зайти ми не могли — вхід був зачинений на висячий замок, і наш провідник по Кришталевій — Кананович — мав прийти зсередини. Чекали ми на нього хвилин 15. Борода «передав» нас під його керівництво, а сам пішов назад.


На вході була вішалка, де ми поклали речі і по одному — по два поломилися далі: попереду був коридор довжиною в пару сотень метрів, без жодної розвилки. Скрізь було видно проводи та потужні прожектори, що відкидало будь-які сумніви щодо правильності шляху. Хід мені чимсь нагадав дренажку, але на метр вищу — настільки він був рівний і нудний. Втім, він непогано петляв.


В залі, яким закінчувався коридор, сиділо два спеліка і майже вся наша група. Ми чекали на Канановича, який знову кудись втік. Спеліки повідали нам багато цікавого про печеру, про змагання, які будуть тут проводитися в травні, про змагання в Одесі, і ще багато чого — Канановича все не було. Він прибіг тоді, коли ми вже почали про нього забувати :).


На початку маршруту Кананович вистроїв нас в ряд на східцях, які були видовбані вздовж високого похилого коридору, і зробив кілька фоток. Мабуть, це була його давня мрія — зробити таку фотку — так завзято і щасливо він робив кадр за кадром :). Потім ми звернули з екскурсійного маршруту і пішли щілинами типу млинківських. Хоча кристали тут були зовсім інші — насамперед за кольором: в основному, вони були вимазані глиною. Розмірами вони, правда, більші, ніж на «Перемозі». За формою вони більш різноманітні — на відміну від млинківських, які в основному прямокутні, тут було багато гострих, а також у формі пелюсток рози (кращої асоціації придумати не можу). В одному місці Кананович попросив нас залізти в один шкурник подивитися «камінний зал». Не без блукань, ми все ж-таки туди потрапили: зал являє собою круглий колодязь висотою метрів 10-15 і шириною метрів 5. Збоку стоїть табличка «Grota "Komyn"», що в перекладі з польської означає «Коминний зал». Її колись тут залишили поляки, з цим ще пов*язана якась історія, але я її забув :E.


Прийшовши в зал з наваленими каменюками, я дуже зрадів: нарешті буде де полазити. За каменюками зі стелі звисала труба з каблом всередині, на якій Кананович, поки я ліз туди найскладнішим маршрутом, показував «стриптиз» :). Я, звісно ж, все пропустив, але сфоткав на цій же ж трубі Бармалея. Далі були коридори з різними кристалами і великими кажанами — рази в три-чотири більшими за тих, що живуть в київських дренажках. Ще був один цікавий зал, де колись давно проводилися цікаві досліди: чувак певний час (не скажу скільки, бо забув) провів на самоті, в ізоляції від оточуючого світу, про що свідчить меморіальна «бомажка», загорнута в поліетилен. Ще десь в тому районі був «Зал спелеологів», де на стінах живуть черв*яки-мутанти, що плетуть павутину 8). Ми з Бармалеєм почали вимагати від Канановича шкурників, і він в кінці кінців здався і сказав нам, де поблизу знаходиться одна така трахальна дірка. Ми її, звісно ж, не знайшли, тому він сам пішов її нам показувати. Дірка виявилася тією ж, куди ми інсталилися до цього, але не пролізли — просто неправильно інсталилися. Шкурник таки був ідейним — з обдираючими кристалами на стінах та вузькими поворотами під прямим кутом. Я порвав в ньому комбез, і тепер, мабуть, викину його — латати впадло. Після шкурнику відразу стало жарко — прямо як на славнозвісній «Фантазії». Морально і фізично задоволені, ми пішли назад. По дорозі ми з Бармалеєм вирішили, що просто так іти — неідейно, і почали ломитися складнішими шляхами. Народ спочатку, не знаючи що таке АКІС, поломився за нами, але Кананович пояснив їм, що цього робити не варто — наш п****ватизм і безголовість далеко не для всіх прийнятна :). Ми вдвох інсталилися в шкурники, оббігали народ по паралельних ходах, лазили по каменюках, штовхалися і матюкалися. В кінці кінців, догралися: Кананович з народом побіг кудись вперед, а ми лишилися ззаду. Першим був Юра з «романтиків», за ним — ми з Бармалеєм та Карасем. За нами, трохи на відстані — усі інші. Найкращим виходом, звісно ж, було очікування на повернення Канановича, але ми цього робити не захотіли, хоч така пропозиція й звучала. Карась сказав: «Вперед!», Бармалей його підтримав, і ми поломилися. Всі, хто йшов за нами, навіть не підозрювали, що ми блукаємо. Але ми швидко зайшли в тупик, і коли вирішили повертатися, почули крики ззаду про те, що ми йдемо не туди :). Кананович виписав нам усім клізму, хоч так до кінця й не розібрався, хто винуватий. Але більше по шклявах ми не бігали.


В спортзал першим біг Бармалей, а за ним — я. Але коли я прийшов всередину, Борода сказав, що Бармалея ще не було. Я здивувався, але подумав, що той міг піти в своїх справах. Але коли прийшли вже всі, я майже почав хвилюватися :/. Потім забив і пішов в наш загашник. Як не дивно, там сидів Бармалей і порпався в рюкзаку. На питання, як він пройшов повз Бороду непоміченим, відповів, що через шкурник :).


Щоб поїсти, ми випросили у тернопільців великий котел, і наварили стільки вермішла, що наступного дня навіть на сніданок вистачило. Зручно усівшись з Бармалеєм та Карасем на матах, ми почали глушити пиво з горілкою і закушувати вермішлом. Потім лазили по канатах, знову пили (але я участі вже не брав — пішов тусуватися з п*яними тернопільцями), співали під гітару, і все таке — як завжди на п*янках з купою народу. Коли я лягав спати, з нашої групи не спав лише Бармалей.


Вночі мене розбудив шум під боком. Виявилося, що це синій Карась з матюками кудись намагається поломитись. Прововтузившись хвилин п*ять, він все-таки встав і, похитуючись, сходив провітритися на вулицю. Втім, на ходу ця прогулянка ніяк не вплинула — наскільки я зрозумів, в свій спальник він потрапив лише дивом :).


Вранці нас розбудили місцеві спортсмени, гамселячи м*ячем по підлозі. Ми поволі встали і мляво почали розхобочуватись. Бармалей підігрів на сковороді вермішло, а я в цей час мив котел — це зайняло хвилин 10 — гірших умов я не пам*ятаю: відсутність гарячої у нормальних кількостях + мороз + прикипівше і за ніч присохше до стінок вермішло сильно попсували мені нерви. Добре, хоч сніг допомагав. Потім мене, правда, сильно потішило те, що Бармалею дісталася сковорідка, котру взагалі, здається, не мили 8). Наступного разу обов*язково не забудемо взяти свій посуд :).


Вирушивши в дорогу до сусіднього села (Гермаківка?), де треба було сісти на собаку, ми швидко розтягнулися метрів на сто, розбившись на групи "за інтересами". Я криво натягнув лямки, тому в основному спілкувався з рюкзаком шляхом мисленних прокльонів :). Дорога була недалекою, але нудною і тому довгою (ось такий парадокс :)). Прибувши на станцію, ми сходили за пивом і портвейном, і всілися чекати на собаку. На станції було приміщення з вибитими вікнами і, як не дивно, металічною пічкою, але всередину я не заходив — там галділи тернопільчани. Бармалей сходив туди і приніс пиво зі звісткою, що Карасю погано і пиво він заповідає нам :). Бідний Карась, він не звик пити з АКІСом…


В собаці було тепло і затишно. Ми зайняли цілий вагон, потроху витіснивши, налякавши або асимілювавши народ, що був там до нас :). Відкрили пиво (нарешті його вистачало на всю дорогу!), ми слухали гітару і рахували, скільки зупинок лишилося до Залісся — там мав сісти Дьяб. Коли земляни почали їсти бутерброди з ковбасою, у нас потекла слина. Я підійшов і попросив один. Борода захотів мій клубний значок. Вирішивши, що це достойна людина, якій можна його подарувати, я так і зробив. Про що відразу ж пошкодував: Бармалей, побачивши у мене бутер, просто пішов і віддав свій значок за хавчик :E.


Коли ми під*їжджали до Залісся, в тамбурі зустрічали Дьяба я та Малкін. Як тільки відчинилися двері, Малкін висунувся з них і почав кричати народу: «Не пускайте этих двоих в поезд"», показуючи на Diablas'а та Фрею. Народ злякався і відскочив від них, як від прокажених, що посприяло швидкому інсталюванню їх у вагон :). Діаб зацінив Карася, котрий спав в обнімку з пляшкою мінералки, і зробив той же ж висновок, що я вже написав вище: Щоб з АКІСом пити, треба тренуватися :). Ми розпили портвейн, після чого мене дуже здивувала Іра: вона без довгих розмов випросила у землян по бутерброду, навіть не заїкаючись про значки %). Ех, знав би я раніше…


В Тернополі ми (гм… не пам*ятаю, куди ділися Diab та Фрея) зайшли в приміщення спелеоклубу «Поділля», позаздрили, що у АКІСу таке якшо й буде, то не скоро; перекусили хліба з ковбасою, подивилися фотки, поговорили з одеситкою, котра якраз гостювала тут, про майбутні змагання, і пішли шаритись. Досить швидко знайшовши піцерію, ми перекусили і пішли на поїзд. Так як АКІС їхав в окремому від усіх інших вагоні, ми спокійно допили пиво, трошки потеревенили, і лягли спати — ми так втомилися, що ні про які преферанси мови бути вже не могло. Перед сном мені та Бармалею Фрея зробила чудовий масаж, за що я їй глибоко вдячний :).

 

 
 Комментарии

 

 

Добавление комментариев доступно только зарегистрированным пользователям!

 

 

   Copyright © 2001-2016 ACIS